Правила Всесвіту? Не чула!

«Доля долею, але вибір завжди за нами»

І чому я геть не розумію цих людей? Я сиділа на найвищому, обвітреному стрімчаку, дивлячись униз, де мерехтливим розсипом вогнів спала хатня тиша. У грудях штормило, вивертаючи душу навиворіт. Я втратила частку власного єства, ту неоціненну половину себе, без якої весь цей багатогранний Всесвіт раптом втратив будь-які барви. Помста тим дрібним місцевим мешканцям не принесла омріяного полегшення — лише гіркий присмак порожнечі в роті. Бо найдорожчого, мого крилатого брата по зброї, мого вірного Оріона, поруч більше не було.

Мій сокіл... Мій навіки вірний Оріон. Скільки світів ми розсікли його золотавими крилами, крізь скільки астральних буревіїв пройшли плечем до плеча, прикриваючи одне одного від смертельних загроз! Він був тим єдиним створінням у міріадах вимірів, яке читало мої найпотаємніші думки без слів, і моєю найнадійнішою фортецею у найчорніших безоднях. Люблю тебе, мій безцінний янголе, сильніше, ніж усю цю хаотичну світобудову разом узяту, — шепотіла я в нічну порожнечу, зариваючись пальцями у власне волосся. — Ти був моїм повітрям, моїм світлом у пітьмі, моїм компасом. А тепер — лише холодна ніч і ця непоправна тиша.

Поки я спускалася ледь помітною стежкою в густі сутінки, спогади пекли й водночас рятували, не даючи остаточно збожеволіти від горя. Пам'ять вихопила світ Сірого Пливу, де липка астральна твань намагалася скрутити  мені волю й затягнути на дно вічного небуття. Тоді я вже здалася, відчуваючи, як пітьма крижаною ковдрою змикається над головою. Та стрімкий, мов блискавка, окрилений силует розірвав туманну пелену розпачливим криком і закрив мене від смертельного удару власним тілом, прийнявши на себе весь удар ворожої енергії. Або той злощасний день у крижаних проваллях Ельдораму, коли під нами раптово рухнув міст над киплячою лавою: Оріон витягнув мене вгору, вчепившись гострими пазурами в моє плече з такою відчайдушною, болючою силою, що на згадку досі залишилися білі шрами. Він рятував мене незліченно, ризикуючи власним життям знову і знову. А я ось... не вберегла його від тупої, безглуздої людської рушниці.

Так, стоп, Іларіє, — різко струснула головою я, вмикаючи внутрішній захисний механізм, який завжди рятував мене у критичні хвилини. — Досить розкисати, мов перестояне тісто на сонці. Уяви собі портрет цього місцевого мисливця. Ти ж бодай на мить замислювалася, що взагалі робилося в його примітивній черепній коробці? Там же вітряки пасуться й непохитна віра в те, що край світу тримається на трьох черепахах. Пристрелити бойового сокола просто так, від нічого робити, заради хвастощів перед сусідами? Ну браво, еволюція певно ридає в куточку від такого екземпляра. Тим паче, прожив той безчуттєвий бовдур після свого вчинку зовсім недовго — карма в цьому світі спрацювала швидше за будь-які мої заклинання, і його власна дурість його ж і згубила. Але це все одно не повертало мого найдорожчого птаха.

Цинізм завжди чудово латав діри в розбитій душі, але зараз мені потрібен був не гіркий гумор, а чіткий, вивірений до дрібниць план. Зрештою, сльозами Оріона не повернеш, скільки б їх не вилилося на ці прокляті камені. Я усвідомила просту істину: спочатку я маю бездоганно виконати свою місію тут, очистити цей занедбаний регіон від скверни, а потім піти до Вищих Наставників і вимагати повернення мого друга. Від цієї думки гаряча кров запульсувала в скронях із новою силою, приносячи дивний, п'янкий азарт. Я обожнюю працювати, коли є конкретна мета й чіткий дедлайн.

А нечисті цього світу вимагали негайного прибирання. Нічні вулиці та околиці сіл кишіли демонами нижчого гатунку, що випасалися на людських страхах, гріхах та слабкостях. На одній із лісових галявин на мене вже чекала трійка сірих примар із довгими кігтями та порожніми очницями. Найбільший із них, огидна слизова маса, хижо вищирився й рушив на мене, випускаючи клуби чорного диму.

— Ну що, опецьок недобитий, — спокійно кинула я, навіть не зрушивши з місця й не дістаючи зброї. — У сьогоднішньому розкладі твого нічного перебування тут сталася маленька технічна помилка. Зараз ми це виправимо.

Мій убивчий погляд не потребував зайвих рухів — концентрована енергія моєї волі спалахнула всередині спалахом нової зірки, випалюючи саму суть демонічної структури дотла. Секунда — і від тваря залишився лише сірий попіл, який миттєво розвіявся нічним вітром. Решта двоє збагнути нічого не встигли, як наступний імпульс відправив їх туди, звідки вони виповзли. Я зачищала сектор за сектором — швидко, холоднокровно, з майстерністю досвідченого хірурга, що вирізає злоякісну пухлину, не залишаючи метастазів.

Коли весь регіон засіявся глибокою, тривожною тишею, настав час розмовляти з тими, хто керує правилами цієї гри.

Світ навколо затягнуло щільним сріблястим маревом, перетворюючи реальність на зліпок часу. Із вищих сфер полинули втомлені, безстрасні голоси Архімагістрів: — Іларіє, баланс енергій відновлено. Твоя ефективність у цьому секторі бездоганна. Навіщо турбуєш нас раніше призначеного терміну? — О, Величні, рада бачити вас у повній ментальній формі та при гарному здоров'ї! — в моєму голосі дзвеніла крижана, загострена іронія. — У мене до вас надзвичайно вигідна угода. Я хочу назад свого сокола. Оріона. Того самого, якого бездарно пристрелив місцевий дурень із рушницею, поки я розгрібала наслідки для вашої улюбленої пастви. — Повернення аніматриксів тваринного типу суперечить фундаментальним законам ієрархії світів, — пролунало холодно і відсторонено. — Це принципово неможливо. — Неможливо?! — лють, яку я так довго стримувала, спалахнула з новою силою, змушуючи повітря навколо мене мерехтіти. — А вичищати цей вигрібний ямник голіруч — можливо? Слухайте сюди, шановні архітектори нескінченності: якщо Оріон не повернеться до мене до наступного повного місяця, я влаштую тут такий локальний апокаліпсис, що ваші звіти про стабільність всесвітів розлетяться купками попілку. Мені начхати на ваші бюрократичні протоколи. Поверніть мені мою єдину втіху, або шукайте собі іншого дурня на цю місію!