17

— Можна поквапитися? — Тарас стукав у двері ванної кімнати, поки я там ховалась від нього.

— Чекай. Я ще не готова, — буркнула і закотила очі, бо й не збиралась нічого робити.

— Северин Богданович вже давно чекає. Він з мене шкуру спустить, якщо не приїдемо вчасно.

— То можеш їхати. Скажеш, що я захворіла.

— Кіро, будь ласка…— він замовчав, — ви не повинні ображатися на нього.

— А ти не повинен тут стирчати і вказувати, що я маю робити! Чекай за дверима. За дверима квартири!

— Але…

— Або ти зараз же йдеш геть, або я так і буду тут сидіти і ми нікуди не поїдемо.

Якийсь час була тиша, але потім я почула кроки, що віддаляються та грюкання вхідних дверей. Минув тиждень з того часу, як дідусь залишив мене на тому клятому заводі. Я змогла дістатись додому без проблем, благо був телефон з собою, в якому була і картка з грошима, і служба виклику таксі. Проте коли я повернулась, я не зателефонувала йому. Ні потім впродовж дня, ні наступного дня, ні навіть за два дні. Я була просто вражена його поведінкою, то ж хотіла провчити. Та його це, здається, мало хвилювало. І байдуже й досі. Бо для чогось тягне мене на день народження до якогось нашого родича, якого я ніколи навіть на очі не бачила. Здається, що цим провчити тепер він хоче мене. І Тарас й далі не відчіпається від мене. Навіть гроші вже не допомагають, він їх бере, але продовжує надокучати мені де лише можна. І як на зло, немає нових замовлень на зйомки, щоб хоч десь відпочити від цього божевілля. Фото з весілля я дуже довго обробляла, проте все ж віддала вчасно. І наречені були дуже задоволені. Мені від цього було дуже приємно, проте якраз після цього весілля поки що нових фотосесій я не мала. А це мій основний заробіток і це дуже сумно. 
Зрештою, я зібрала себе докупи та вийшла з ванни. Швидко одягнувшись в перше-ліпше, я мигцем глянула на себе в дзеркало та пронеслась повз Тараса.

— Зачекайте, я відчиню машину…

— Не намагайся навіть, я поїду на своїй. Сама. 

— Але ж…

— Навіть не думай сперечатися. Ти мене вже задовбав! Носишся зі мною, наче з дитиною. Перестань робити все, що тобі каже мій дідусь. Протверезій трохи від його дурнуватого впливу. І думай своєю головою.

Чоловік лиш вражено дивився на мене, але мені було байдуже. Я сіла у своє авто та завела мотор. Моєю величезною мрією є ось так сісти та поїхати кудись дуже далеко. Щоб мене ніхто не знайшов і я змогла почати своє життя заново. З нової сторінки у новому місці. І якщо мені вийде помститись… думаю, я відразу ж зникну, бо просто не витримаю. 
Цей день народження проходив у якомусь старезному барі в центрі міста. Мабуть, це було улюблене місце їхньої молодості. І середній вік гостей, звичайно, бажав кращого. Я взагалі не розумію, для чого дідусь потягнув мене з собою сюди. Мені не хотілось взагалі нічого, тому я просто замовила собі сік та дивилась на всіх цих підстаркуватих диваків.

— Що, тобі не весело? — поряд сів дідусь.

— Ти що? Не видно? Я просто свічуся від щастя, — я закотила очі.

— Ну так…молодець. Наступного разу будеш знати, як не дзвонити мені стільки днів підряд.

— Що? — я вражено глянула на дідуся, — ти теж навіть не подзвонив запитати чи все зі мною добре.

— Не турбуйся, я чудово знав, що ти вдома. Але ти повинна була сказати мені, Кіро. Ще рік я мушу знати про кожен твій крок.

— Це буде найдовший рік у моєму житті, — я скривилась.

— І зроби трохи веселіший вираз обличчя. Не сором мене перед людьми, — дідусь легко вдарив долонею по столу та пішов. Мені ж хотілося просто вилаятись йому в обличчя. 

Я заздрила Тарасові, тому що його тут не було. За чудову роботу дідусь дозволив йому на час святкування займатися своїми справами. Коли мій сік закінчився, довелось замовляти ще один. Бо тут було стільки всякого пійла, що мені навіть страшно вимовляти ці назви. Але мій самотній вечір розрадило повідомлення на робочій сторінці. Хтось хотів замовити в мене фотосесію. Я була невимовно цьому рада. Деякий час ми переписувались про деталі, а потім мене запитали, чи можливо обговорити все особисто. Я звісно ж погодилась і почала уточнювати зручний час. І яке це було чудо, коли та дівчина написала, що саме зараз знаходиться тут, недалеко від цього дурного бару. І поки гості відволіклись на чергову історію своєї молодості та голосно реготали, я непомітно вислизнула з бару та швидко дійшла до місця, про яке ми домовились. Людей було досить багато, тому я й гадки не мала, хто з них підійде до мене. І врешті ззаду мене поплескали по плечі.

— Артур? — я обернулась та налякано відступила на крок назад, бо це справді було неочікувано.

— Привіт, — він коротко посміхнувся.

— Що ти тут робиш?

— Ну-у-у…мабуть замовляю фотосесію. А точніше, Софія.

— То це ти писав мені? — я глянула в телефон не переписку і засмутилась. Бо це означало, що не буде нічого і я не отримаю грошей.

— А як інакше я ще міг з тобою побачитись? — він підійшов ближче і я відчула його запах. Так захотілось обійняти його та притулитись до грудей… Але я заспокоїла себе та відігнала ці думки.

— Ну я…просто…я була зайнята…

— Тиждень? — він підняв одну брову, — ти цілий тиждень ігнорувала мене з того моменту, як тоді пішла. Кіро, що сталося? Ти казала, що не змінишся після нашого поцілунку…

— Артуре, це…— я відвела погляд, — це дуже складно, насправді. І я взагалі не можу тобі нічого пояснити. Просто прийми це. І зрозумій, що ми не можемо бути разом. Вибач, — я захотіла швидко втекти, але він вхопив мене за руку. Знову його гаряча шкіра. І знову ці чортові мурашки від того, як же сумую за його дотиками.

— Кіро, будь ласка. Не втікай. Ми не малі діти, поясни бодай щось.

— Я не можу, Артуре. Ти не…ти не зрозумієш мене, — я хотіла звільнитись від його руки, але так і не зробила цього. Щось всередині наче заклинило і здоровий глузд переставав мною керувати.

— Я ж бачу, що щось сталося, — він підійшов ближче та заговорив тихіше, — є якась причина в тому, що ти відштовхуєш мене.