10

— Кіро? То як вам така ідея щодо фото? — наречена в чергове щось мене запитала і врешті я вийшла зі свого трансу, в який полонив мене погляд Артура.

— Так…Так! Я думаю, це дуже гарна ідея, — трохи розгублено заговорила, — я можу зробити все, що ви забажаєте. Ну і те що буде в моїх силах.

— А ти правду казав, — звернувся до свого товариша Юрій, — вона професіонал. Не дивно, що ви працюєте разом.

— Насправді, я фотографувала їхню конференцію, можна сказати, випадково… Там дещо наплутали… і мені довелось виручати. Я вже починаю почувати себе фотографом на заміну, — я нервово засміялась, бо мені чомусь стало шалено ніяково від того, що вже вдруге я отримую роботу, тому що хтось інший переді мною не зміг.

— Але я впевнений, що ви ще неодноразово будете запрошувати Кіру на свої свята чи просто фотосесії. Згадаєте мої слова, — подав голос Артур.

— Думаю, вони самі взмозі це вирішити, — я посміхнулась і штовхнула ногою чоловіка під столом.

Ще деякий час ми просто розмовляли, Оля показувала мені інші деталі весілля, а чоловіки говорили про своє. Але врешті наречені попрощалися, тому що мали зустріч ще з іншими підрядниками. Я любʼязно усміхалась до того моменту, поки їхні спини не зникли з поля зору. А потім мій розлючений погляд вчепився в Артура.

— Що? — він сіпнув головою.

— Для чого ти соромиш мене? Говориш всілякі дурниці…

— Ти зараз жартуєш? Я хвалю тебе перед заможними клієнтами, а ти це називаєш соромом?

— Тому що вони не знайшли мене відразу. А взяли на заміну. Я запасний варіант…— я стиснула руки в кулаки. Бо це було справді образливо. Вже три роки я намагаюсь себе реалізувати, але серйозних чи великих проектів практично нема. Лише незначні маленькі фотосесії. Тому тема моєї роботи так само не особливо приносить мені задоволення.

— Ти занадто серйозно все сприймаєш, Кіро. Будь трохи простішою, розслабленішою. Так буде легше, — Артур дивився мені в очі, але цього разу я вже не змогла втримати цей погляд, тому відвернулася.

— Я не вмію. Я завжди повинна бути уважною…— про себе сказала.

— Що? Я не розчув…

— Нічого. Думаю, всі питання вже вирішені. Я можу їхати додому.

Я підвелась та вже хотіла прощатися, але він підвівся слідом та наче перегородив мені дорогу.

— Так скоро? Навіть нічого не випʼєш?

— Я за кермом, — я дивилась вбік, бо просто не могла знову глянути йому в очі. Це дивне відчуття досі не покидає мене і це жахливо. Я не можу здатися в полон жахливих, заборонених і неможливих почуттів. Але сподіваюсь, що це все-таки можливо лише просто фізичний потяг, а його уникнути набагато простіше.

— Завжди можна замовити таксі і залишити авто, — голос Артура звучав дивно. Не було тієї зверхньості чи байдужості. А наче щось… особливе.

— Будь ласка, пропусти мене. У мене ще є справи, я мушу йти.

— Як хочеш, — він знизив плечами, — тоді випʼю сам. 

Натягнуто посміхнувшись, я непрощаючись захотіла піти геть. І в момент, коли ми з Артуром розминулись, наші руки випадково торкнулись. Я наче обпеклась і різко притисла долоню до себе. І не оглядаючись швидко пішла на вихід. Ні-ні-ні. Це все зовсім не те. Не почуття, не симпатія. Такого бути не може! Мені не можна… За будь-яких інших обставин, з іншою людиною… Але не тут. Він вбив мого тата. І через це я залишилась також без мами. Саме Артур винен в тому, що так важко склалось моє життя. А я так безсовісно ніяковію при його погляді та маю дивні відчуття від того, що торкнулась чоловіка. Додому я повернулась пізно, бо через дурні навʼязливі думки надзвичайно погано їхала. І під дверима мене вже чекав Тарас.

— Чого ти знову тут? — я зміряла його розлюченим поглядом.

— Може тому, що це моя робота?

— В неї явно не входить стирчати під дверима, як пес.

— Може це тому, що ви не даєте мені бути на своєму місці, поряд з вами?

— Поряд зі мною тобі точно місця нема, — я різко відчинила двері та зайшла до квартири, але самій залишитись мені звісно не дали.

— Як пройшла зустріч?

— Чудово. Вони найняли мене, тому в мене буде робота.

— А коли буде весілля? — не вгамовувався Тарас.

— Яке тобі діло!? — я майже крикнула, — думаєш, ти підеш туди зі мною? Аж ніяк!

— Але там буде купа людей, — він теж розізлився, — чому ви не думаєте про безпеку?

— Я тобі більше скажу, — я розплилась в хитрій посмішці, — там буде ще й Артур.

— Що… Ви в своєму розумі? Та це ж для нього може бути нагодою…

— Він не вбʼє мене, заспокійся! — я стиснула щелепи, — ти вже говориш як дідусь. Стаєш його копією.

— Тому що я повністю підтримую всі його слова. Він хоче вберегти вас. Єдину, хто в нього залишився…

— А мені байдуже! Бо саме через нього я не маю нікого! — голос зірвався на крик, — і він навіть жодного разу не поспівчував мені. Не вибачився. Хоч і в нього загинув син, але він ніколи цього не визнає. Не скаже, що він винен. Бо це зачепить його гордість, що завжди була в нього на першому місці!

— Кіро, я справді співчуваю вам. Життя ваше видалось жахливим. Але не відмовляйтесь від допомоги та захисту.

— Можеш йти, Тарасе, — врешті втомлено сказала, — добраніч.

Я пішла до спальні та зачинила двері. Лягла на ліжко, розкинувши руки і заплющила очі. Майже відразу почула, що охоронець таки пішов. Пес хвалить свого господаря, чому я цьому взагалі не дивуюсь. А мені перед очима знову зʼявився Артур. Цей його проникливий погляд, цей шрам під оком. Як він себе поводить, як говорить… Я не повинна думати про нього, це суперечить всьому, що існує в моєму житті. Але насправді мені так важко пручатися. Тим більше, коли він зі мною так гарно поводиться. Навіть не здогадуючись, що майже кожної нашої зустрічі у мене з собою є зброя, щоб забрати його життя. Артуре, ти вже майже покійник. Результат — лише питання часу. Тобі не вийде задурити мене, звабити та приспати пильність. Я надто добре знаю тебе, щоб дозволити уникнути тобі покарання. 
Дні минали якось на диво швидко, але чим ближче був день весілля, тим я сильніше хвилювалася. Протягом цього часу я завжди дзвонила до Олени та питала про її справи. Вона зізналась, що на роботі Артур деколи далі зневажливо ставиться до неї. Той невідомий поки мені батько її дитини продовжує чіплятися. А вона вже була в лікаря і отримала купу направлень на аналізи. Слухаючи її теревені, я завжди трохи заздрила. Тому що так само хотіла б такого звичайного і трохи божевільного життя. Натомість… Я ще раз глянула на себе в дзеркало і поправила волосся. Локони широкими хвилями спадали по спині. Сукню я обрала одну з тих, які подарував мені дідусь. Вона була досить простою, власне тому я одгла її. Я всього лиш фотограф і не повинна виділятися між гостей, а тим більше між наречиних. Ще раз глянувши на себе, я впевнено вийшла з квартири. 
Весілля справді було дуже вишуканим, було досить багато гостей, наречена змінила два образи, то ж роботи у мене було предостатньо. То ж коли видалась вільна хвилинка, я просто сіла на диванчику подалі від шуму та прикрила очі хоча б на декілька секунд. Бо відчувалося, що завтра точно буде важко моїм ногам. І все ж я напевно задрімала, тому що різко прокинулась від дотику до плеча. А після того випадку в барі я тепер надзвичайно бурно реагую, коли хтось мене чіпає. Я вхопила когось за руку і сильно втиснулась нігтями, поки не підняла голову догори.