Пролог

За правилами, ніж потрібно передавати лезом до себе, руківʼям до співрозмовника. 
Це для того, щоб було простіше втиснути його вам в серце.

Тьмяне світло кімнати змушує мене мружитись. Спочатку стоїть суцільна тиша, лише годинник на стіні та на руці синхронно відбивають секунди. Відчуваю, як починають терпнути руки від хвилювання, тому мимоволі розминаю пальці. Тиша продовжується і мене це починає відверто дратувати. Та врешті він відривається від своїх справ і переді мною на стіл падає доволі масивна тека. Я відкриваю її і на мене відразу починає дивитись пара знайомих очей на фото. Мій тато. Я піднімаю погляд догори, але мене знову ігнорують. Тут вже не витримую і мало не підриваюсь з місця, щоб просто піти геть. Але дисципліна, вироблена роками, змушує продовжити сидіти в кріслі і тихим голосом спитати:

— Це для того, щоб…? — я знову опускаю очі на теку і справді не дуже розумію, що від мене вимагається.

— Щоб помститися, люба моя, — він підпалює сірником свою цигарку. Завжди лише сірники. Жодного разу в його руках я не бачила запальнички.

— І як я маю це зробити? Чи ти відірвав мене від справ тільки щоб нагадати про тата?

— Не вигадуй. У тебе не було ніяких справ. А помста можлива лише одна — смерть.

— А як…як довго ти планував це? — я починаю терти руки сильніше, хоча вже ніякого дискомфорту нема. Проте хвилювання наростає сильніше.

— З того самого дня, — він випустив густий клубок диму і я нехотячи вдихнувши його, закашлялась.

— Я була впевнена, що ти передумаєш.

— Ні! — гучний удар долонею по столу і все, що стояло зверху, здригнулось, — за все потрібно платити. За кожну провину. А тут… Тут просто жахливий злочин.

— Тим не менше, ти теж штовхаєш мене на…

— Годі, — він перебиває мене та піднімає руку, — я помщуся за свого сина. Так чи інакше. Вибач, але зараз для мене ти просто інструмент.

— Але дідусю…— я хочу хоч якось до нього достукатися, але він знову перебиває мене.

— Ні, Кіро, жодного слова більше, — він з гучним скрипом відсуває свій стілець і підвівшись, починає ходити своїм кабінетом.

— Тато б цього не хотів, — я знову дивлюся на фото. Серце вже не стискає, як колись. Цей біль вже звичний. І я навчилася з ним жити.

— Впевнений, він помирати теж не хотів, — знову хмарка диму розлетілась по кімнаті, — але цей покидьок вирішив, що має право забирати чужі життя. От і сам поплатиться за це, — дідусь зробив ще одну затяжку, а потім різко викинув недопалок у попільничку.

— То що вимагається від мене? — я прослідкувала за тим, як дідусь повернувся від вікна до свого столу і знову сів у крісло.

— Не турбуйся, я про все тебе повідомлю. Я мушу все спланувати до ідеалу детально. А поки що візьми цю теку — там найосновніше, що тобі потрібно знати.

— Можна йти? — я взяла в руки теку і сильно стиснула її пальцями.

— Вільна, — дідусь махнув рукою. 

Я підвелась і вже якнайшвидше хотіла піти, але тільки доторкнулась до дверної ручки, він знову окликнув мене.

— І Кіро, памʼятай. Про це ніхто не має знати.

Я мовчки кивнула і забралася геть. Йдучи цими коридорами я навіть не роздивлялась нічого, а просто намагалась втекти з цього дому. Опинившись на вулиці, зробила два важких вдихи і прикрила очі. Я виросла в цих стінах, ця будівля колись для мене була рідним домом. Але тепер я намагаюсь уникати будь-якої причини, щоб прийти сюди. Занадто багато болючих спогадів, що ятрять потріпану душу. Як шкода, що не можна стерти собі памʼять і жити спокійно. Вечірня прохолода трохи заспокоїла, поки я йшла до свого авто, притискаючи до грудей папку. Довелося припаркуватися аж за дві вулиці, щоб дідусь не бачив мого авто. Адже він впевнений, що я слухняно катаюся з його приставленим охоронцем. Тільки я вже спустила пристойну суму грошей на те, щоб той тупий тип і близько не наближався до мене. Я сама можу за себе постояти. Не минуло й двадцяти хвилин, а я вже була у себе вдома. Підійшовши до дзеркала, вирішила поправити волосся, яке трохи розтріпалося. Зустрівшись у відображенні з власними очима, я завмерла. Скільки ж ти пережила всього, Кіро. Багато? Чи мало? В кожного своя шкала страждань. Але мене навчили не зациклюватись ні на чому, а продовжувати жити. Дідусь і його вишкіл. Дисципліна. Проте чомусь жодне з його правил життя не змогло врятувати мого тата, його сина від кулі, випущеної просто в серце. Вже десять років день у день перед сном я бачу цю жахливу картину. Як мій батько, намагаючись захистити мене, падає на землю і більше ніколи не розплющить своїх очей. Не заговорить до мене, не підніме на руках вже таку дорослу свою доню. Біль притупився, але я досі памʼятаю той жах, що відчувала. В паніці я зовсім не запамʼятала того, хто це зробив. Ні імені, ні вигляду. Той чоловік тоді просто втік, залишивши мене, тринадцятирічну дитину саму з вбитим татом. Памʼятаю, як сильно я тоді плакала і намагалась розбудити його. Якою гарячою була кров, що текла просто по асфальту і я випадково забруднила нею руки. Цей жах переслідує мене десять років, хоч я і брешу дідусю, що його дурні книги допомагають мені. Відкривши теку, я дістала звідти татове фото і піднесла до свого обличчя. Мабуть девʼяносто відсотків схожості. Як же я скучила за ним…

Через тиждень

Цього літнього дня довелося вставати дуже рано, бо мала заплановану зйомку на сході сонця у квітковому полі. Зранку дуже класне світло, але чомусь переконати клієнтів було важко. Та це моя робота, отже треба вміти впевнено говорити. Тим більше, хто мене цьому навчив, звісно ж дідусь. Ми відзняли дуже багато вдалих кадрів і я задоволено відправилась додому, перед тим заїхавши на заправку, щоб випити добрячої кави, так як спати все-таки хотілось дуже сильно. 

— Що ти тут робиш? — я зміряла важким поглядом свого охоронця, який вальяжним кроком підходив до мене.

— Северин Богданович почав задавати багато незручних питань. Я відслідкував ваше авто. Тому я тут.