Розділ 32

Ми її чули

      Коли Тимко прокинувся, перше, що він зробив, — перевірив стіну біля ліжка. Марта помітила це відразу. Хлопчик лежав нерухомо, але його очі повільно ковзали по лікарняній палаті: від дверей до вікна, від шафи до невеликої тумбочки, на якій стояла склянка води. Потім він повернув голову до стіни за подушкою й довго дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, що приховується з іншого боку.

— Тимку, — тихо покликала Марта. — Ти прокинувся?

Він не відповів одразу. Простягнув руку й торкнувся білої поверхні кінчиками пальців. Лише переконавшись, що стіна тверда й нерухома, повернувся до матері.

— А тут немає інших кімнат?

Марта відчула, як у грудях болісно стиснулося серце. За останні дні вона багато разів уявляла, як син повернеться додому, як вони знову сидітимуть разом за столом, як він попросить увімкнути мультфільм або почне розповідати про свій вигаданий космічний корабель. Але тепер перед нею був хлопчик, який боявся навіть звичайної лікарняної стіни.

— Тут є сусідні палати й коридори, сонечко. Звичайні, з дверима. Але ти зараз у безпеці. Лікарі знають, де ти, ми з татом поруч, і ніхто не дозволить тобі знову опинитися там самому.

Тимко обережно кивнув, хоча Марта бачила, що його це не повністю заспокоїло. Він повернувся до тумбочки, узяв синю машинку й кілька секунд перекочував її між долонями.

— Я там іноді думав, що вже не пам'ятаю, як ви виглядаєте, — сказав він. — Спочатку пам'ятав усе. А потім друга мама приходила й говорила, що я переплутав. Що в мене ніколи не було іншої мами. І що тато вже пішов додому без мене.

Марта присіла на край ліжка.

— А ти їй вірив?

Хлопчик довго мовчав.

— Іноді. Вона знала багато речей. Навіть про те, як ми шукали мою машинку в парку. Але потім я помітив, що вона завжди хотіла, щоб я кудись ішов. А справжній тато, коли я губився, казав залишатися на місці.

Марта обережно провела долонею по його волоссю.

— Ти добре зробив, що не пішов за нею.

Тимко опустив погляд.

— Я боявся, що ви мене забудете. Тому й написав своє ім'я. А ще весь час повторював, як вас звати. Марту й Дениса Левченків. Я думав, якщо повторюватиму, то нічого не забуду.

Марта не змогла відповісти відразу. Вона лише взяла маленьку руку сина у свою й міцно стиснула.

Десь у лікарняному коридорі пролунав сміх. Повз двері пройшли двоє медиків, тихо обговорюючи наступну зміну. Звичайні звуки, які раніше Марта навіть не помітила б, тепер здавалися доказами існування нормального світу.

Тимко повільно підняв голову.

— Мамо, а дівчинку знайшли?

Марта знала, що син запитає про неї знову. Після порятунку він уже кілька разів згадував дитячий голос у старому проході й просив не закривати ті двері. Він боявся, що дорослі знову вирішать: за ними нікого немає.

— Знайшли місце, де вона, можливо, залишилася, — обережно відповіла Марта. — Тепер фахівці перевіряють усе, що там було. А поліція розбирається, чому колись закрили прохід і не знайшли її.

— А її мама знає?

— Уже знає про знахідку.

Тимко подивився у вікно.

— Вона, мабуть, дуже довго чекала.

Марта повільно кивнула.

— Так, сонечко. Дуже довго.

Хлопчик кілька секунд мовчав, а потім притиснув синю машинку до грудей.

— Я радий, що ви мене знайшли.

Марта нахилилася й поцілувала його в чоло.

— І ми, Тимку. Більше, ніж ти можеш уявити.

Вона залишилася поруч, поки він знову не заснув.

Лише тоді вийшла в коридор, де її вже чекав Денис.

Минуло три дні після порятунку Тимка.

Лікарі повідомляли про поступове поліпшення його стану. Він уже міг їсти невеликими порціями, краще спав і повільно відновлював сили. Проте різкі звуки досі його лякали, а вночі він кілька разів прокидався від кошмарів. Медики рекомендували не поспішати з поверненням до звичного життя й забезпечити хлопчикові подальшу психологічну допомогу.

Марта погоджувалася на все. Вона була готова залишатися в лікарні стільки, скільки знадобиться.

Денис тим часом майже щодня спілкувався з Оленою Березою. Пошукова операція завершилася, але розслідування лише набирало обертів. Старий технічний прохід тепер перебував під контролем відповідних служб, а квартиру № 47 тимчасово не використовували для проживання. Фахівці продовжували обстежувати конструкції, вилучати речові докази й перевіряти відповідність старих документів фактичному стану будівлі.

Після руйнування четвертого стільця жодної нової появи жінки з Мартиним обличчям не зафіксували.

Однак Денис не поспішав робити висновок, що Порожній зник назавжди.

— Сьогодні Олена хоче поговорити з нами обома, — сказав він, коли вони сіли в невеликій кімнаті для відвідувачів. — Із документами дев'яносто дев'ятого року з'явилися нові обставини.

Марта подивилася на чоловіка.

— Бойчук?

— Так. І не тільки. Олена знайшла ще двох колишніх мешканців, які пам'ятають зникнення Софії. Один із них уже дав пояснення, інша погодилася свідчити про те, що відбувалося після замурування проходу.

— А що з останками?

Денис повільно похитав головою.

— Остаточної ідентифікації ще немає. Експерти підтвердили, що йдеться про давні людські рештки, які можуть належати дитині. Але особу мають встановити належним чином. Олена сказала, що повідомила Катерину Рудик про знахідку, не називаючи її остаточним підтвердженням.

Марта заплющила очі.

Вона уявила матір Софії, яка стільки років жила без відповіді. Їй повідомили, що за старою стіною знайшли дитячі рештки й речі, схожі на одяг доньки. Але навіть тепер ця жінка мусила чекати, поки фахівці завершать перевірку.

— Я хотіла б із нею поговорити, — тихо сказала Марта.

Денис подивився на дружину.

— Я теж. Але не знаю, чи вона захоче бачити нас. Для неї це все значно страшніше, ніж для будь-кого іншого.