Розділ 31

По той бік стіни

      Марта дивилася на темно-синю тканину, що виднілася в глибині старого проходу, й боялася навіть поворухнутися.

На екрані оглядової камери шматок куртки лежав серед цегляного пилу й дрібних уламків штукатурки. Дві білі смуги на рукаві були майже стерті, але все ще помітні. Саме таку куртку, за словами Надії Юрківни, носила Софія Рудик того дня, коли востаннє з'явилася на сходовому майданчику сьомого поверху.

Двадцять сім років.

Марта спробувала уявити цей час, але не змогла. Двадцять сім зим, протягом яких за вікнами випадав сніг. Двадцять сім років ремонтів, сварок сусідів, переїздів і дитячих свят. Люди змінювали вікна, фарбували стіни, купували нові меблі, народжували дітей. А за старою перегородкою залишалося місце, про яке домовилися не згадувати.

Тепер там сидів її син.

— Тимку, слухай уважно, — сказав Денис у мікрофон. — Ми бачимо тебе. Рятувальники готують прохід із нашого боку. Тобі не потрібно нікуди йти самому. Залишайся біля труби, якщо це безпечно, і бережи сили.

На моніторі хлопчик повільно кивнув.

Він виглядав гірше, ніж під час попередніх оглядів. Обличчя було виснаженим, волосся злиплося від пилу й поту, а під очима залягли темні тіні. Пляшечка води, яку вдалося передати раніше, лежала поруч із його рюкзаком. Тимко тримав синю машинку так, наче боявся втратити останню річ, яка пов'язувала його з домом.

Марта нахилилася до мікрофона.

— Сонечко, ми зараз зовсім близько. Тебе бачать рятувальники, і тато тут. Ми більше не будемо просити тебе шукати вихід. Тільки залишайся там, де є.

Хлопчик підняв голову.

— Мамо, — прошепотів він, — а ти справжня?

Марта відчула, як у неї перехопило подих.

Вона чекала, що син покличе її, заплаче, попросить швидше забрати його. Але це запитання виявилося страшнішим за все, що він міг сказати.

Денис повільно перевів на дружину погляд.

Марта кілька секунд мовчала, намагаючись не дозволити сльозам перешкодити розмові.

— Я твоя мама, Тимку. Але розумію, чому ти запитуєш. Ти бачив когось схожого на мене, правда?

Хлопчик кивнув.

— Вона приходила. Іноді стояла далеко, а іноді зовсім поруч. Один раз сказала, що тато вже забрав мене додому, тільки я чомусь не пам'ятаю. Потім сказала, що це ви мене забули.

Марта притиснула долоню до рота.

— Ми тебе не забували, — відповіла вона, опанувавши голос. — Жодного дня, жодної хвилини. Ми шукали тебе весь час. І зараз тут багато людей, які допомагають нам. Ти можеш бачити камеру й чути рятувальників. Не мусиш вірити лише моєму голосу.

Тимко довго дивився в лінзу.

— А та мама теж так говорить.

Марта заплющила очі.

Вона хотіла сказати, що син повинен упізнати її, відчути різницю, згадати їхні спільні дні. Але після того, що сталося з Денисом, розуміла: Порожній здатний повторювати майже все, що чує. І тепер восьмирічна дитина мусила розбиратися в речах, яких не могли пояснити навіть дорослі.

— Тоді не вирішуй зараз, — тихо сказала вона. — Не потрібно нічого доводити. Ми просто відкриємо прохід і заберемо тебе звідти. А вже потім, коли будеш у безпеці, зможеш запитати мене про все, що захочеш.

Тимко опустив голову.

— Добре, мамо.

Марта відступила від мікрофона.

Денис узяв її за руку.

Він нічого не сказав, але вона бачила, як у чоловіка тремтять пальці.

Рятувальники працювали обережно, проте без зайвих зволікань.

Після руйнування четвертого стільця зображення камери залишалося стабільним. Простір більше не змінювався щоразу, коли оператор повертав лінзу або пересував кабель. Це не означало, що небезпека зникла, але вперше фахівці могли зіставити побачене з реальними розмірами конструкцій.

Будівельний інженер розгорнув креслення на невеликому столику.

— Ми маємо два суміжні технічні простори, — пояснив він керівникові групи. — Перший починається від ревізійного люка за електрощитом. Другий розташований за ненесучою цегляною перегородкою, яку, ймовірно, встановили під час ремонту дев'яносто дев'ятого року. Основне перекриття спирається не на цю кладку, але зверху залишилися старі металеві кріплення й частина комунікацій. Тому перед відкриттям потрібно закріпити ділянку та захистити хлопчика від уламків.

Денис нахилився до плану.

— Ви хочете збільшити отвір із боку секції Б?

— Так. Не руйнуватимемо всю стіну. Спочатку розберемо невелику частину кладки з доступного боку, встановимо захист і перевіримо, чи можемо пройти далі. Якщо за нею достатньо простору, рятувальник зможе дістатися до дитини. Але потрібно постійно контролювати, що відбувається з конструкціями.

Марта уважно слухала, хоча їй було важко зосередитися на технічних подробицях.

— А Тимко? Він сидить зовсім поруч із тією стіною.

— Ми бачимо його положення через камеру, — відповів керівник групи. — Попросимо відійти від місця розкриття, якщо він здатний зробити це безпечно. Якщо ні, скоригуємо роботи. Ми не збираємося ризикувати ним заради кількох хвилин.

Марта кивнула.

На екрані Тимко повільно пив воду маленькими ковтками.

Вона вдячно подивилася на людей навколо. Досі їй здавалося, що вони постійно запізнюються. Але тепер бачила, як фахівці перевіряють кожне кріплення, обговорюють послідовність робіт, тримають напоготові медичне обладнання й водночас не припиняють спостерігати за хлопчиком.

Ніхто не казав, що там порожньо.

Ніхто не пропонував закласти отвір.

І ніхто не намагався переконати батьків, що дитячий голос — це просто стара труба.

Олена Береза стояла поруч із монітором. Вона переглядала фотографії зі старого журналу, намагаючись зіставити позначки Миколи Гнатюка з тим, що тепер відкривалося за перегородкою.

— Є ще одна ділянка, — сказала вона, показуючи на стару схему. — Відгалуження наприкінці проходу. Те, якого не було в офіційному акті. Якщо куртка Софії справді лежить там, нам потрібно буде провести окремий огляд.