Розділ 30

Місце за столом

        Порожній тримався за спинку четвертого стільця так міцно, що його пальці побіліли.

Марта ніколи раніше не бачила страху на власному обличчі з такого боку. Вона знала, як виглядає, коли хвилюється: трохи опускає підборіддя, напружує губи, несвідомо зводить брови. Але жінка навпроти виражала страх інакше. Її очі залишалися майже нерухомими, усмішка зникла, а пальці все сильніше стискали темну деревину, наче це був останній предмет, який утримував її від падіння.

За вхідними дверима почувся голос рятувальника. Він повторив, що камера знову показує Тимка й пошукова група готується перевіряти доступ до його місця. Майже відразу хтось покликав Дениса, але той не рушив із кухні. Він дивився на дружину, потім на чужу жінку, яка носила її обличчя, і вперше не намагався приховати власного страху.

— Марто, ходімо звідси. Якщо вони знову бачать Тимка, нам потрібно бути поруч. А з цією істотою зараз нехай розбираються поліцейські.

Порожній повільно повернув до нього голову.

— Ти можеш піти, Денисе. Я залишуся з нею. У нас є про що поговорити.

Голос був Мартин, але останні слова прозвучали з дивною задоволеністю. Наче істота вже вирішила, що чоловік обов'язково вийде, залишивши двох однакових жінок самих.

Марта похитала головою.

— Ні. Саме цього воно й чекає. Подивися, як тримається за стілець. Ми щойно сказали вголос, що ніколи не запрошували четверту людину до родини, і після цього воно почало змінюватися. Можливо, ми вперше зробили щось, чого Порожній не передбачив.

Денис подивився на старий предмет меблів. На сидінні виднілася довга тріщина, яка ще недавно була лише тонкою темною рискою. Спинка трохи перекосилася, а задня ніжка стояла під неприродним кутом. Чоловік помітив це відразу: він звик бачити пошкодження дерев'яних конструкцій і розумів, що стілець міг зламатися під вагою людини.

Але Порожній не сидів на ньому.

Він стояв поруч, тримаючись за спинку, наче намагався втримати предмет цілим.

— Якщо ви його заберете, хлопчик не повернеться, — сказала жінка.

Марта відчула, як у грудях знову спалахнув страх.

— Чому?

Порожній нічого не відповів.

— Ти вже багато разів обіцяв повернути Тимка, — продовжила вона. — Спочатку хотів, щоб я залишила квартиру. Потім намагався переконати Дениса розібрати стіну. Тепер кажеш, що ми не можемо торкатися стільця. Але жодного разу не пояснив, чому твої умови повинні допомогти нашому синові.

Жінка дивилася на неї мовчки.

Марта зробила крок ближче.

— Ти можеш повторювати наші голоси й показувати те, чого ми найбільше боїмося. Але ми вже перевірили дещо важливе. Тимко живий. Рятувальники бачили його на камері. Ми передали йому воду. У нього є власний голос, власне ім'я, власні спогади. Ти більше не можеш переконати нас, що він просто зник із цього світу.

Порожній повільно розтиснув пальці.

На спинці залишилися чотири темні сліди, наче деревину продавили зсередини.

— Ви бачите те, що я дозволяю, — тихо сказав він.

Марта не відповіла відразу.

Ця фраза була схожа на правду. Вона згадала фотографії, які змінювалися всередині будинку, двері, які зникали з коридорів, і власні спогади, котрим більше не могла довіряти повністю. Але водночас мала докази, що Порожній не керує всім. Оксана зберігала фотографії за межами будинку. Олена отримала зізнання Надії. Микола Гнатюк передав старий журнал із підписом Бойчука. Десятки окремих фактів залишалися справжніми, навіть коли невідоме намагалося змінити їхнє значення.

— Ні, — нарешті сказала Марта. — Ти дозволяєш нам бачити тільки те, що вигідно тобі. Але це не означає, що решти не існує.

Із дитячої долинув слабкий металевий звук.

Два короткі удари.

Порожній здригнувся.

Марта помітила це й уперше за ніч відчула, що його спокій був удаваним.

За дверима квартири посилився рух. Олена Береза зв'язалася з Денисом через службовий номер, коли мобільний сигнал на короткий час відновився. Чоловік увімкнув гучний зв'язок, залишаючись поруч із Мартою.

— Ми повторно зафіксували хлопчика на камері, — повідомила слідча. — Рятувальники зараз обстежують суміжну перегородку й шукають безпечний доступ. Але є проблема: зображення нестабільне, а в приміщенні знову чути голоси, які не вдається пов'язати з людьми на майданчику.

Денис подивився на Порожнього.

Той повільно всміхнувся.

— Він тут, — відповів чоловік. — У нашій кухні. І тримається за четвертий стілець. Ми думаємо, що цей предмет якимось чином пов'язаний із його присутністю.

Олена кілька секунд мовчала.

— Ви обидва бачите цю жінку зараз?

— Так. Вона стоїть біля столу. І сказала, що Тимко не повернеться, якщо ми заберемо стілець.

— Не виконуйте її вказівок. Ми не знаємо, чого вона домагається. І не намагайтеся самостійно затримати її чи вступати у фізичне протистояння. У мене є записи попереднього огляду кухні, фотографії й результати вилучення можливих слідів із цього предмета. Я зараз підійду з поліцейським.

Зв'язок знову обірвався.

Денис повільно опустив телефон.

Порожній подивився на нього.

— Вона нічим вам не допоможе. Усі ці люди з паперами, камерами й приладами тільки ходять навколо. Вони не розуміють, що тут сталося.

Марта відчула, як у ній піднімається гнів.

— Надія теж так думала. Двадцять сім років тому. Вона була переконана, що інженери й майстри краще за неї знають, чи може дитина залишатися за стіною. Тому підписала папір і пішла додому. А ти тепер хочеш, щоб ми зробили те саме.

Порожній перестав усміхатися.

— Я не прошу вас підписувати.

— Ні. Тобі достатньо, щоб ми мовчки погодилися.

Жінка повільно нахилила голову.

— Місце вже є. Воно було тут до вас.

Марта перевела погляд на стілець.

— У нашій квартирі його не було.