Розділ 29

Сьома ніч

      Опівночі в квартирі № 47 зупинився годинник. Марта помітила це не відразу. Спочатку її увага була прикута до жінки в сірій футболці, яка стояла в кухонному прорізі й дивилася на Дениса. Потім десь за вхідними дверима пролунав короткий скрегіт, наче хтось повільно провів металевим предметом по замку. Лише коли настінний годинник у вітальні перестав цокати, Марта зрозуміла, що звична послідовність звуків порушилася. Секундна стрілка застигла на дванадцятій поділці. На телефоні світилися цифри 00:00, а за кілька секунд вони змінилися на 00:01.

Час не зупинився.

Зупинилося щось у квартирі.

Двійниця повільно перевела погляд на годинник. На її обличчі з'явилася майже непомітна усмішка, схожа на задоволення людини, яка нарешті дочекалася обіцяної зустрічі.

— Ось тепер, — сказала вона.

Марта відчула, як Денис міцніше стиснув її руку.

— Що тепер? — запитав він.

Жінка не відповіла. Вона дивилася на них із дивним терпінням, ніби питання було зайвим і вони самі ось-ось повинні були все зрозуміти. Потім повільно відступила в кухню. Звідти почулося шарудіння тканини, тихий стукіт порцеляни й знайомий скрип старого дерев'яного стільця.

За вхідними дверима знову заговорив Тимків голос.

— Тату, я стою тут. Мені важко. Можна я зайду?

Марта заплющила очі. Її син ніколи не говорив із таким прохальним відтінком, коли повертався додому. Зазвичай він гримів ключами, сердився на незручний замок і голосно повідомляв, що прийшов. Але тепер невідоме додало до його голосу виснаження, яке Марта щойно бачила на обличчі хлопчика в технічному проході. Навіть дихання за дверима було уривчастим, хворобливим, настільки правдоподібним, що їй захотілося негайно перевірити, чи справді там хтось стоїть.

Денис уже набирав номер чергового поліцейського.

Той відповів майже відразу. На задньому плані було чути радіозв'язок і чиїсь кроки.

— Біля наших дверей хтось є? — запитав Денис.

— Ні. Я стою навпроти. Двері зачинені, майданчик порожній. Ви щось чуєте?

— Голос хлопчика. Він каже, що стоїть зовні.

Поліцейський помовчав.

— Я його не чую. Тільки вас через телефон. Залишайтеся всередині, доки ми не перевіримо ситуацію.

Зв'язок урвався.

Не тому, що Денис завершив виклик. На екрані ще кілька секунд світився час розмови, але з динаміка лунав низький гул, який поступово перетворився на шурхіт. Чоловік перевірив рівень сигналу, спробував передзвонити, та виклик уже не проходив.

Марта дивилася на двері.

— Ми знаємо, що там нікого немає, — сказала вона, більше собі, ніж чоловікові. — Поліцейський стоїть зовні. Тимко був за стіною. Його не могли просто перенести сюди за кілька хвилин так, щоб ніхто не побачив.

— Я знаю.

— Тоді чому я досі хочу відчинити?

Денис не знайшов відповіді. Він теж чув сина. І хоч розумів, що голос може належати Порожньому, тіло реагувало раніше за думки. Кожен новий схлип змушував його напружуватися, наче він справді залишив дитину мерзнути на сходах.

Із кухні долинув голос двійниці:

— Бо ви його батьки. Це ж так просто, Денисе. Вам непотрібно все пояснювати. Ви тільки повинні відчинити.

Марта відвернулася від дверей.

— Ти сама можеш відчинити, якщо так хочеш.

На кухні запала тиша.

Потім жінка відповіла:

— Не все залежить від мене.

Саме ці слова змусили Марту підняти голову. Досі Порожній поводився так, наче не мав жодних обмежень: з'являвся в зачиненій квартирі, повторював голоси, змінював фотографії та плутав людські спогади. Але тепер він сам визнав, що для чогось потребує їхньої дії.

Марта не знала, чи можна вірити його словам. Проте вперше за багато годин відчула не лише страх, а й можливість чинити опір.

О 00:07 із дитячої кімнати почувся удар.

Не два й не три короткі сигнали, до яких вони звикли. Цього разу щось сильно вдарило по стіні, потім ще раз, трохи далі. Звук поступово переміщувався вздовж перегородки, наче за нею хтось ішов коридором і проводив металевим предметом по трубах.

Денис обережно підійшов до дверей дитячої.

— Марто, залишайся тут. Я тільки перевірю датчики.

Вона похитала головою.

— Підемо разом. Я більше не хочу, щоб хтось із нас залишався сам із голосом, який може вдавати іншого.

Денис погодився.

Вони зайшли до кімнати й зупинилися біля радіатора. Записувальний пристрій працював від акумулятора, хоча його маленький екран кілька разів зблиснув. Датчик біля труби фіксував слабкі коливання, але основний шум надходив із протилежного боку — від стіни, біля якої колись стояло Тимкове ліжко.

Денис перевірив час останнього запису.

00:08.

Він хотів відкрити файл, коли за перегородкою прозвучав знайомий дитячий голос.

— Тату, не йди за нею.

Марта відчула, як у неї стислося горло.

Голос був дуже тихим, наче хлопчик говорив, притиснувшись обличчям до стіни.

— Тимку? — не стримався Денис.

Відповіді не було.

Лише три швидкі удари, після яких металевий звук різко обірвався.

Денис подивився на дружину. Вони обоє знали, що голос і сигнали могли бути підробленими. Після появи двійниці навіть спогади про сина більше не гарантували, що перед ними саме він. Але слова «не йди за нею» не були запрошенням відчинити двері або піти в темряву. Навпаки, вони звучали як попередження.

Марта обережно торкнулася труби.

— Тимку, якщо це ти, ми поруч. Не намагайся сам шукати вихід. Рятувальники працюють, вони знайдуть дорогу.

Відповіді не надійшло.

Натомість у коридорі квартири щось упало.

Денис вийшов першим. На підлозі біля кухні лежала рамка з родинною фотографією, яка до цього стояла на полиці у вітальні. Скло розбилося, але сама фотографія залишилася цілою. Чоловік нахилився, щоб підняти її, та зупинився.