Розділ 28

До півночі

      Марта ніколи не думала, що чотири іржаві болти можуть здаватися важливішими за все інше у світі. Вона стояла біля сходового майданчика сьомого поверху й дивилася, як рятувальники готуються відкрити старий ревізійний люк. Електричну шафу вже частково відсунули після того, як фахівці перевірили й безпечно відключили обладнання на потрібній ділянці. Позаду неї відкрилася прямокутна металева пластина. Колись її пофарбували білою фарбою, але тепер поверхня вкрилася іржею, подряпинами й товстим шаром сірого пилу.

На пластині ще можна було розрізнити напис:

«РЕВІЗІЯ. СЕКЦІЯ Б».

Саме ці слова Денис знайшов на старій схемі Миколи Гнатюка.

Саме за цією пластиною міг залишатися прохід, який закрили двадцять сім років тому.

І десь у його темряві перебував Тимко.

Рятувальник обережно працював із кріпленнями. Два болти вдалося зняти без особливих труднощів, третій довелося довго звільняти від іржі. Четвертий майже не рухався. Денис кілька разів пропонував допомогу, але керівник групи попросив його не наближатися до робочої зони.

— Ми розуміємо, що ви хочете зробити це швидше, — сказав він. — Але пластина може триматися не лише на болтах. За нею невідомий стан кладки, металевих кріплень і комунікацій. Якщо зараз щось обвалиться, ми втратимо доступ, який так довго шукали.

Денис відійшов до Марти. Вона помітила, як чоловік кілька разів стиснув і розтиснув пальці, ніби намагався стримати бажання самому взятися за інструмент.

— Вони правильно роблять, — тихо сказала вона.

— Знаю. Просто не можу перестати думати, що Тимко зараз десь там. А ми стоїмо й дивимося на залізяку.

Марта взяла його за руку.

— Учора ми навіть не знали про цей люк. Сьогодні вже можемо його відкрити. Це не так мало, як здається.

Денис подивився на неї. Після вчорашньої появи двійниці вони майже не залишалися вдвох. Він говорив із Мартою обережніше, ніж раніше, часом зупинявся посеред речення, ніби перевіряв, чи справді перед ним дружина. Марта бачила це, але не дорікала. Вона й сама тепер боялася тих митей, коли знайоме обличчя здавалося достатньою підставою для довіри.

Поряд дзенькнув метал.

Останній болт піддався.

Рятувальник відсунув пластину на кілька сантиметрів. Із-за неї посипався пил, а в темній щілині з'явився вузький простір, якого не було видно з майданчика.

Марта мимоволі ступила вперед.

За пластиною не виявилося суцільної стіни.

Там була порожнина.

Невисока, завширшки приблизно пів метра, зі старою цегляною підлогою. Уздовж правої стіни проходила тонка труба, далі простір повертав убік і губився в темряві. Він був надто вузьким для безпечного проходу дорослої людини, але цілком достатнім, щоб запустити оглядову камеру.

Керівник групи нахилився до отвору, освітив його ліхтарем і кілька секунд мовчки оглядав.

— Ось чому ми не могли знайти продовження, — нарешті сказав він. — Цей доступ відокремили від основного технічного проходу. Частину конструкції перекрили, а решту сховали за шафою. На сучасних планах його просто не позначили.

Денис нахилився до отвору.

— Ви бачите поворот?

— Бачу. Але поки не знаю, куди він веде. Зараз перевіримо камерою.

Марта затримала дихання.

Уперше від початку пошуків їй здавалося, що вони знайшли щось справжнє. Не голос, який міг належати Порожньому. Не стукіт, здатний повторюватися з різних боків. А старий отвір, який можна було торкнутися руками й побачити власними очима.

Вона не знала, чи приведе він до Тимка.

Але тепер у них з'явилася ще одна дорога.

Оглядова камера рухалася повільно. На моніторі з'явилися старі цегляні стіни, місцями вкриті потрісканою штукатуркою. Уздовж підлоги тягнулися залишки кабельних кріплень. Декілька металевих скоб проржавіли настільки, що ледве трималися в розчині.

Перші два метри нічого незвичайного не відбувалося.

Оператор повідомляв довжину поданого кабелю, а другий рятувальник позначав результати на схемі. Денис стояв поруч, час від часу нахиляючись до монітора. Він уже навчився не робити поспішних висновків із зображення. Камера могла зігнутися, повернутися в інший канал або показати ділянку під незвичним кутом.

На третьому метрі вони побачили стару кладку.

Її колір відрізнявся від решти стіни. Цегла була червонішою, а шви — ширшими й нерівними. Денис одразу впізнав спосіб мурування, типовий для поспішних ремонтів.

— Це пізніша перегородка, — сказав він. — Можливо, саме дев'яносто дев'ятого року.

Оператор посунув камеру ближче.

На штукатурці біля кладки виднілися подряпини.

Спочатку Марта подумала, що це звичайні сліди інструмента. Потім розгледіла літери.

— Зупиніть, будь ласка.

Камера завмерла.

Оператор змінив кут підсвічування. Тепер на екрані можна було прочитати два короткі рядки, вирізані чимось гострим.

«Я ТУТ».

Нижче:

«ЧУЄТЕ МЕНЕ?»

Марта відчула, як пальці стали холодними.

Вона прочитала напис уголос.

Денис повільно наблизився до монітора.

— Це може бути дуже старим, — сказав він. — Подивися на штукатурку навколо. Літери потемніли, краї вже кришаться.

Марта майже не чула його.

Вона уявила дитину, яка стояла перед глухою стіною й намагалася залишити хоч якийсь знак. Можливо, Софію Рудик. Дівчинку, яка любила пригодницькі книжки й малювала плани вигаданих замків. Дівчинку, котра колись попросила Надію Юрківну передати мамі, що вона тут.

Олена Береза, яка щойно приїхала на поверх, підійшла до монітора й уважно розглянула зображення.

— Збережіть окремий кадр із цими написами, — попросила вона. — І бажано зафіксуйте їхнє розташування відносно доступу. Ми не можемо поки встановити, хто їх зробив і коли, але це може мати значення для справи Софії.

Оператор продовжив огляд.