Розділ 27

Останній підпис

      Денис дивився на фотографію старого документа й намагався зрозуміти, чому одна деталь непокоїть його сильніше за всі інші. На пожовклій сторінці було кілька колонок, заповнених від руки. Дати, години, кількість використаної цегли, прізвища працівників. Звичайний журнал будівельних робіт, яких Денис за своє життя бачив сотні. Колись такі записи допомагали встановити, хто відповідав за певну ділянку, скільки матеріалів витратили й чому виникла затримка.

Тепер він тримав телефон обома руками, збільшуючи останній рядок.

Під коротким записом про завершення робіт стояв підпис.

В. С. Бойчук.

Денис упізнав його відразу. Він бачив такий самий розмашистий підпис на документах ОСББ, які отримував після купівлі квартири. Остаточно встановлювати справжність мали фахівці, але подібність була очевидною.

Найбільше його непокоїла дата.

На той момент Софію Рудик шукали вже другу добу.

— Він підписав завершення робіт, коли всі знали, що дитина зникла, — сказала Марта.

Вона сиділа поруч на дивані, тримаючи телефон із відкритою фотографією Тимка. Останніми днями знімок майже не зникав із її екрана. Хлопчик усміхався, притискаючи до грудей маленьку синю машинку, ту саму, яку пізніше показував у темному коридорі через оглядову камеру.

— Ми поки не знаємо, що саме він підтвердив цим підписом, — відповів Денис. — Можливо, лише приймання матеріалів або облік виконаної роботи. Олена сказала, що знайшла колишнього працівника бригади. Треба почути, що він розповість.

Марта подивилася на чоловіка.

— Ти все ще намагаєшся знайти йому пояснення?

— Ні. Я хочу зрозуміти, що можна довести. Якщо Бойчук справді наказав закласти прохід після повідомлення про дитячий голос, потрібні не тільки наші підозри. Нам потрібні факти, які він не зможе заперечити.

Марта не стала сперечатися. Вона теж уже втомилася від розмов, у яких кожне наступне припущення звучало страшніше за попереднє. Їм потрібна була правда, але ще більше — конкретна інформація про старий прохід. Місце, через яке можна дістатися до Тимка, не покладаючись на голоси й удари, що їх навчився повторювати Порожній.

Телефон Дениса завібрував.

Олена Береза повідомила, що колишній працівник ремонтної бригади погодився зустрітися з ними. Його звали Микола Гнатюк. У 1999 році він був двадцятитрирічним помічником майстра, а тепер працював у невеликій фірмі з ремонту промислового обладнання. Саме він зберіг другий примірник змінного журналу, який колись допоміг йому довести невиплату заробітної плати.

— Він наполягає на зустрічі поза будинком, — сказала Олена. — І я вважаю, що так буде краще. Оригінал уже передано для огляду, у нас є належно зафіксовані копії. Але пан Микола стверджує, що на сторінці є деталь, якої не видно на звичайному скані.

Денис подивився на годинник.

— Я приїду. Марта теж хоче бути присутньою.

— Розумію. Тільки прошу не тиснути на свідка. Він сам звернувся до нас після того, як упізнав будинок у повідомленні про зникнення Тимофія. Двадцять сім років він не говорив про те, що сталося. Мені важливо отримати його розповідь без ваших припущень.

Після розмови Денис ще раз перевірив зв'язок із рятувальниками. Останні сигнали з металевої труби записали вранці, але встановити їхнє джерело не змогли. Пошукова група продовжувала оглядати порожнини за перегородками й готувала новий доступ через старий кабельний канал.

Перш ніж вийти, Марта зайшла до дитячої.

На ліжку лежала подушка із синіми зірками. Поруч залишилася відкрита книжка про космос, яку Тимко не встиг дочитати. Марта провела долонею по ковдрі, розправила її край і на мить уявила, як син повернеться, залізе під неї та почне розповідати про все, що бачив у темряві.

Вона дуже хотіла почути цю розповідь.

Навіть якщо після неї більше ніколи не зможе спокійно заснути.

Микола Гнатюк виявився високим худорлявим чоловіком із сивиною біля скронь і великими робочими долонями. На зустріч він прийшов у темній куртці, яку, судячи з плям мастила біля кишені, носив на роботу. Побачивши Марту, чоловік відразу відвів погляд.

Вони сиділи в невеликій переговорній кімнаті неподалік від відділку. Олена розклала документи й пояснила порядок розмови. Микола погодився, щоб його слова записували.

— Я бачив повідомлення про вашого хлопчика, — почав він. — Спочатку подумав, що адреса знайома. А коли прочитав про сьомий поверх і старий технічний прохід, відразу зрозумів, про який будинок ідеться.

Марта нахилилася вперед.

— Ви пам'ятаєте, як закривали прохід?

— Так. Не всі деталі, звичайно. Минуло багато років. Але той об'єкт запам'ятався мені надовго. Я тоді був молодий, тільки починав працювати. Допомагав майстрові, рахував матеріали, носив цеглу й замішував розчин. Нічого складного. Ми мали закласти кілька непотрібних проходів після ремонту комунікацій.

Він потер долоні.

— Спочатку все виглядало звичайно. У старих будинках часто закривають технічні отвори, якими більше не користуються. Але коли ми приїхали на сьомий поверх, там уже шукали дитину.

Олена попросила уточнити.

— Ви особисто знали про зникнення Софії Рудик до початку мурування?

— Так. На першому поверсі висіло оголошення з фотографією. Я навіть прочитав його, поки чекав напарника. А на сходах зустрів жінку, яка питала, чи не бачили ми дівчинку. Пізніше дізнався, що то була її мати.

Марта відчула, як напружилися пальці.

— І після цього ви почали закладати двері?

Микола повільно кивнув.

— Нам сказали, що прохід уже перевірили. Майстер показав акт комісії, де було написано, що всередині нікого немає. Я тоді не мав причин сумніватися. Принаймні так себе переконував.

Він опустив погляд на документи.

— А потім ми почули стукіт.

У кімнаті стало тихо.

— Який саме? — запитав Денис.