Розділ 26

Яка з них справжня?

      Денис почав залишати собі записки. Не звичайні нагадування про покупки, телефонні дзвінки чи господарські справи, а короткі повідомлення про те, що вже відбулося і в чому він був абсолютно впевнений. Першу записку прикріпив до дверей дитячої кімнати, другу поклав біля ноутбука, третю носив у кишені куртки. На всіх стояли дата й час.

Спочатку йому здавалося, що це зайва обережність. Але після того як за межами будинку він згадав події, які ще напередодні не міг відновити, Денис перестав довіряти навіть власній упевненості. Найстрашнішим було не забути щось важливе. Найстрашнішим було не помітити самого моменту, коли спогад зникає, залишаючи після себе переконання, що нічого подібного ніколи не відбувалося.

Останню записку він зробив приблизно о другій годині дня.

«Марта поїхала з Оленою до відділку. Потрібно передати додаткові документи й зустрітися з Оксаною. Я залишаюся у квартирі. Тимко досі зниклий. Жодному голосу без незалежної перевірки не довіряти».

Денис перечитав написане, поставив час і приклеїв аркуш до нижнього краю монітора.

Здавалося б, неможливо забути, що дружина щойно вийшла з квартири. Він особисто допоміг їй зібрати папери, поцілував біля дверей і попросив зателефонувати, коли вона зустрінеться зі слідчою. Проте останні дні навчили його: якщо щось здається очевидним, це ще не означає, що завтра воно залишиться таким самим.

За стіною дитячої працювали рятувальники. Вони продовжували обстежувати старий технічний прохід, намагаючись повторити маршрут камери, яка показала Тимка. Знайти хлопчика вдруге поки не вдалося, але фахівці виявили ще одну ділянку старого кабельного каналу. Тепер перевіряли, чи можна використати її для передачі звуку або невеликої ємності з водою.

Денис кілька разів підходив до дверей, щоб дізнатися про результати. Йому хотілося допомагати безпосередньо, але керівник групи наполіг, щоб чоловік залишався поза небезпечною зоною. Він і так майже не спав, а в такому стані міг помилитися навіть у звичайному вимірюванні.

Тому Денис повернувся до ноутбука й продовжив порівнювати старі креслення з фотографіями фактичних конструкцій.

На одному знімку камера показувала вузький коридор із металевою трубою вздовж лівої стіни. На іншому, зробленому за кілька хвилин, така сама труба проходила праворуч. Денис уже пробував пояснити це зміною положення камери, але за записами кабель не здійснював повного оберту.

Він збільшив зображення й помітив на стіні тонку темну риску.

Можливо, олівцеву позначку.

Денис нахилився ближче, намагаючись розгледіти деталі, коли з кухні долинув голос дружини.

— Денисе, ти знову сидиш над кресленнями? Я думала, ти хоча б каву собі зробив.

Він підняв голову.

Марта стояла у дверному прорізі.

На ній був темно-зелений домашній светр, волосся недбало зібране на потилиці. Вона тримала дві чашки й дивилася на нього з тим самим виразом, з яким зазвичай спостерігала, коли чоловік надто захоплювався роботою й забував про все довкола.

Денис відчув коротке здивування.

— Ти вже повернулася?

Марта поставила чашки на стіл.

— Я ж давно вдома. Ти сам відчинив мені двері. Невже знову забув?

Денис спробував пригадати.

У пам'яті виникла нечітка картина: звук замка, знайома куртка на вішалці, Марта, яка знімає взуття й запитує про новини від рятувальників.

Він навіть пам'ятав, як відповів, що нічого нового поки немає.

Але коли саме це сталося?

П'ять хвилин тому?

Пів години?

Він подивився на дружину.

— Вибач. Я сьогодні майже не спав.

— Знаю. Тому й принесла каву. Ти не можеш допомогти Тимкові, якщо сам звалишся від виснаження.

Її голос звучав абсолютно природно.

Денис узяв чашку. Кава була теплою, з тією кількістю молока, яку він завжди додавав. Марта сіла поруч і кілька секунд дивилася на креслення.

— Знайшов щось?

— Є одна невідповідність. Камера показала той самий кабельний канал із різних боків, хоча оператор не розвертав її. Я хочу перевірити, чи не помилився з напрямком.

Марта нахилилася ближче.

— Може, справа не в напрямку?

— А в чому?

Вона обережно торкнулася фотографії на екрані.

— Ти весь час шукаєш коридор так, наче він залишається на одному місці. Але ми вже бачили, що це не так. Можливо, потрібно перестати шукати його на старих планах.

Денис повільно кивнув.

Цю думку він і сам не раз висловлював. Після появи Тимка на камері стало очевидно, що звичайні вимірювання не пояснюють усе, що відбувається за перегородкою.

— Я розумію. Але якщо ми почнемо розбирати стіни навмання, можемо нашкодити синові. Тому й шукаю точку, яку можна перевірити безпечно.

Марта подивилася на нього.

— А що, коли така точка вже є?

Денис підняв голову.

— Яка?

— Дальня стіна в дитячій. Там, де Тимко вперше намалював двері. Ти ж сам казав, що за нею залишається незрозуміла різниця в розмірах.

— Там проходять комунікації. І ми не знаємо, що розташовано за кладкою.

— Але знаємо, що Тимко звідти зник.

Вона промовила це без докору. Майже лагідно.

Денис замислився.

Він уже багато разів перевіряв ту стіну. Звичайні прилади не показували порожнини, достатньої для людини, а рятувальники не радили розбирати перегородку до завершення обстеження. Проте після зникнення сина її фізична товщина перестала здаватися переконливим аргументом.

Марта подивилася в бік дитячої кімнати.

— Ходімо. Я хочу дещо тобі показати.

Денис підвівся.

Лише тоді він випадково помітив записку біля монітора.

«Марта поїхала з Оленою до відділку...»

Він насупився.

Папір був прикріплений недавно. Чорнило ще не встигло повністю висохнути в місці, де ручка залишила невелику пляму.