Розділ 25

Заради інших

     Уранці Денис знайшов оголошення, через яке вони колись купили квартиру № 47. Воно зберігалося в архіві листування з рієлторкою. Ті самі фотографії, ті самі рядки про зручне розташування, просторе планування й можливість одразу заселитися. Унизу стояла ціна, яка свого часу змусила їх із Мартою відкласти всі інші варіанти. Тоді вони вирішили, що їм просто пощастило натрапити на власника, якому терміново потрібні гроші.

Тепер Денис дивився на цю цифру й не відчував нічого, крім огиди.

— Ми ж перевіряли документи, — сказав він, коли Марта зайшла до вітальні. — Власниця мала законне право продавати квартиру, нотаріус перевірив реєстри, обтяжень не було. Формально все чисто. Але я тоді так захопився технічним станом житла, що майже не звернув уваги на сам процес продажу.

Марта сіла поруч.

— Що ти маєш на увазі?

— Згадай, хто показував нам квартиру. Не власниця. Навіть не рієлторка, яка розмістила оголошення. Ключі приніс Бойчук. Він розповідав про сусідів, дах, комунікації. Сам переконував, що документи готові й ми можемо заселятися хоч наступного дня.

— Бо він голова ОСББ. Ми тоді вирішили, що це нормально.

— Так. Але чому голова ОСББ настільки зацікавлений у продажу конкретної квартири? Чому він кілька разів телефонував, запитував, чи ми вже ухвалили рішення? І чому, коли ми хотіли ще раз оглянути технічний стан, він сказав, що за таку ціну чекати нас ніхто не буде?

Марта пригадала ту розмову. Бойчук стояв біля кухонного вікна, поклавши руки в кишені куртки, і говорив про вигідну можливість. Квартира простора, район хороший, власниці потрібен швидкий продаж. Він навіть жартома сказав, що в старих будинках найкраще живеться великим родинам, бо порожні кімнати не повинні залишатися порожніми.

Тоді Марта усміхнулася.

Тепер їй захотілося вимити руки.

— Нам потрібно знайти рієлторку, — сказала вона.

Денис уже відкривав її контакт.

— Ірину Чорну. Я написав їй зранку. Вона погодилася зустрітися в офісі. Каже, пам'ятає нашу угоду, бо продаж відбувся незвично швидко.

Марта подивилася на двері дитячої кімнати.

— А Тимко?

— Рятувальники продовжують обстеження. Сьогодні перевіряють можливість подати через старий кабельний канал гнучкий зонд із контейнером води. Але спочатку потрібно знову знайти ділянку, де ми бачили його на камері. Я вже попередив Олену, що поїдемо до рієлторки. Якщо з'явиться новий сигнал, нам зателефонують.

Марта кивнула. Вона давно помітила, що кожна поїздка за межі будинку тепер перетворюється на окреме випробування. Вона не могла залишатися в квартирі бездіяльною, але й піти від сина, який перебував невідомо де за стінами, здавалося неможливим.

Перед виходом вони зайшли до дитячої.

Денис тричі постукав по трубі.

Відповіді не було.

Він зачекав і повторив сигнал. Метал тихо відгукнувся, але з іншого боку не почулося нічого, що нагадувало б два знайомі удари.

Марта притиснула долоню до прохолодної поверхні.

— Тимку, ми тебе шукаємо. Тільки залишайся там, де тебе зможуть знайти. Якщо можеш, бережи сили.

Вона не знала, чи син почув її. Але хотіла, щоб ці слова хоча б десь залишилися.

Офіс агентства нерухомості розташовувався на другому поверсі невеликого торговельного центру. Марта була тут кілька місяців тому, коли вони з Денисом підписували попередні документи. Тоді приміщення здавалося затишним: великі вікна, світлі меблі, кімнатні рослини й фотографії щасливих родин із ключами від нового житла.

Тепер ці фотографії дратували.

Ірина Чорна зустріла їх біля дверей кабінету. Це була жінка років сорока, коротко підстрижена, у темному піджаку. Вона пам'ятала подружжя, але, побачивши Мартине обличчя, відразу перестала усміхатися.

— Я чула про вашого хлопчика, — сказала вона. — Мені дуже шкода. Якщо від мене щось потрібно для пошуків, кажіть. Я зберігаю архів угод і листування, тому спробую допомогти.

Вони сіли за стіл.

Денис поклав перед нею копію оголошення.

— Ми хочемо зрозуміти, чому квартира продавалася настільки дешево. І хто насправді встановив ціну.

Ірина кілька секунд розглядала аркуш.

— Власниця, Тетяна Дорошенко. Вона отримала квартиру у спадщину від родича й не планувала там жити. Проживає в Чернівцях. Усі юридичні питання ми погоджували з нею, хоча покази переважно організовував Віктор Бойчук.

— Саме це мене й цікавить, — сказав Денис. — Чому він?

Ірина відкинулася на спинку крісла.

— Він першим звернувся до нашого агентства. Сказав, що власниця хоче швидко продати квартиру й дозволила йому допомагати з організацією. Я з нею зв'язалася, вона підтвердила. Бойчук мав ключі, знав будинок і проводив частину показів.

— Він пропонував ціну? — запитала Марта.

— Так. Але остаточно затверджувала її власниця.

Ірина помовчала.

— Щиро кажучи, навіть я вважала ціну занизькою. Ми робили порівняльну оцінку за аналогічними квартирами. Спочатку пропонували виставити об'єкт дорожче. Проте пан Бойчук наполягав, що там є приховані технічні недоліки, які можуть відлякати покупців.

Денис випростався.

— Які саме недоліки?

— Він говорив про старі комунікації, необхідність майбутнього ремонту, можливі проблеми з вентиляцією. Я запитувала, чи є офіційні акти щодо аварійного стану. Він сказав, що серйозних конструктивних пошкоджень немає, просто будинок старий.

— Нам про це майже нічого не сказали, — зауважила Марта.

— Ви бачили стан квартири самі. Я не приховувала, що проводку й частину труб бажано замінити.

— Ми говоримо не про проводку, — відповів Денис. — Ви знали, що за стіною нашої дитячої кімнати є замурований технічний прохід, який не відповідає фактичним розмірам квартири?

Ірина здивовано підняла брови.

— Ні. У технічному паспорті була звичайна перегородка. Жодних додаткових приміщень. А що там за прохід?