Розділ 23

Порожній

     Надія Юрківна зателефонувала наступного ранку. Марта впізнала її голос не відразу: стара жінка говорила незвично твердо, без тих вагань і довгих пауз, до яких усі вже звикли. Вона попросила зустрітися не у квартирі й навіть не в під'їзді, а біля будинку, де можна було спокійно поговорити й переглянути кілька сторінок її записника.

— Учора, коли я повернулася додому після розмови зі слідчою, дещо згадала, — пояснила Надія. — Точніше, згадала спочатку, а потім знову почала сумніватися, чи все було насправді. Я вийшла з будинку, пройшла до автобусної зупинки й перечитала старі записи. Там є речі, про які я досі не наважувалася говорити, бо не можу довести, що вони відбувалися саме так.

Марта стояла в коридорі, стискаючи телефон біля вуха. За кілька метрів від неї Денис розмовляв із рятувальником, який саме перевіряв записувальне обладнання в дитячій. Після вчорашнього зізнання Надії Марта майже не спала. Вона думала про сім підписів, про Софію Рудик і про те, що голоси за стіною почали лунати ще тоді, коли дівчинку шукали.

— Ви сказали Олені, що готові розповісти все, — відповіла Марта.

— Я розповіла все, що могла підтвердити документами або власними спогадами. А тепер хочу сказати про те, чого тоді сама не розуміла. Можливо, це допоможе вам зрозуміти, чому ваш хлопчик досі не може повернутися.

Марта заплющила очі.

— Якщо це може допомогти Тимкові, я приїду. Але я не можу надовго залишати будинок.

— Вам не доведеться їхати далеко. Я чекатиму в сквері навпроти. І, якщо можна, запросіть Олену Березу. Я не хочу, щоб мої слова знову залишилися тільки між двома людьми.

Коли розмова завершилася, Марта кілька секунд стояла нерухомо. Потім підійшла до чоловіка й коротко переказала почуте. Денис вислухав її, поглянув на двері дитячої кімнати й повільно кивнув.

— Іди. Я залишуся тут із рятувальниками. Якщо знову отримаємо сигнал від Тимка, одразу подзвоню. А ти спробуй дізнатися все, що Надія пам'ятає. Особливо про старий прохід. Можливо, вона знає якусь деталь, якої немає на кресленнях.

Марта взяла куртку, перевірила телефон і вже біля порога обернулася.

— Денисе, якщо почуєш мій голос із кухні або коридору, не відповідай. Я буду надворі. І поки сама не повернуся, ніхто не повинен переконати тебе, що я тут.

Чоловік кілька секунд дивився на неї.

— Я знаю.

— Ні, я серйозно. Вона вже сиділа за нашим столом. Говорила зі мною твоїм звичним тоном. Ми не знаємо, чого ще вона навчилася.

Денис підійшов ближче й узяв її за руку.

— Тоді домовмося так: якщо хтось із нас повертається до квартири, спочатку телефонує іншому. І доки ми не переконаємося, що все гаразд, не будемо довіряти лише голосу чи обличчю.

Марта погодилася, хоча розуміла, що навіть цього може виявитися недостатньо.

Надія сиділа на лавці під старим каштаном. Поряд із нею стояла полотняна сумка, з якої визирав знайомий зелений записник. Олена Береза приїхала за кілька хвилин до Марти й тепер переглядала телефон, час від часу поглядаючи в бік будинку.

Зі скверу дев'ятиповерхівка виглядала буденною. Панельні стіни, балкони з різними вікнами, супутникові антени, старі водостічні труби. На сьомому поверсі Марта легко знайшла вікна своєї квартири. За одним із них стояв білий стелаж Тимка, який вони з Денисом збирали в день переїзду.

Вона примусила себе відвести погляд.

Олена привіталася й запропонувала розпочати розмову.

— Надіє Юрківно, ви сказали телефоном, що маєте додаткові відомості. Поясніть, будь ласка, про що саме йдеться. І ще одне: якщо ми говоритимемо про події, які неможливо підтвердити, мені важливо відокремити те, що ви справді спостерігали, від ваших подальших висновків.

— Саме цього я й хочу, — відповіла стара жінка. — Бо багато років сама не могла відділити одне від іншого.

Вона дістала записник, розгорнула його приблизно посередині й обережно провела пальцем по старих рядках. Сторінка була пожовклою, чорнило місцями розпливлося, але текст залишався читабельним.

— Я зробила цей запис у перші дні після того, як заклали службові двері. Тоді ще не знала, навіщо його пишу. Просто боялася, що почну забувати.

Марта нахилилася ближче.

Угорі стояла дата, а нижче кілька речень:

«Сьогодні знову чула голос за муром. Він кликав мене моїм власним голосом. Я стояла перед дверима й мовчала. Інші сказали, що я все вигадала».

Марта відчула, як у неї пересохло в роті.

— Вашим голосом?

Надія кивнула.

— Так. Я тоді навіть не відразу зрозуміла, що чую. Спочатку здалося, ніби поруч стоїть інша жінка й повторює мої слова. Але голос долинав із-за нової кладки. І він був точнісінько як мій.

Олена зробила коротку позначку.

— Це сталося після того, як службовий прохід замурували?

— Так. Через кілька днів. До того я чула дитячі крики. Софія кликала маму, просила відчинити двері. А потім почалися інші звуки. Спершу хтось повторював окремі слова. Пізніше — цілі речення. Іноді голоси були знайомими, іноді ні.

Марта згадала вентиляційну решітку на кухні.

Спочатку звідти плакала дитина. Потім хтось повторив Мартині слова. А згодом навчився говорити самостійно.

— Ви впевнені, що це був не той самий голос Софії, тільки спотворений трубами? — запитала Олена.

Надія довго дивилася на неї.

— Саме про це я думала багато років. Але є одна різниця, яку досі пам'ятаю. Софія просила випустити її. А пізніше голоси почали просити, щоб їх впустили.

Марта відчула, як напружилися пальці.

— Куди впустили?

— До квартир. До людей. Спочатку хтось кликав із-за технічних дверей. Потім голоси з'явилися у вентиляції, за дзеркалами, у коридорах. Вони говорили так, наче хотіли, щоб їх прийняли за когось знайомого.

Надія перевернула сторінку.

— Одного разу я почула за вхідними дверима голос власного чоловіка. Він був удома, сидів на кухні й читав газету. Я це точно знала. Але хтось за дверима просив відчинити, бо нібито забув ключі. Я підійшла до вічка й нічого не побачила. Голос повторив прохання, потім заговорив моєю інтонацією. І лише тоді я зрозуміла, що це не людина, яка помилилася квартирою.