Розділ 22

Зізнання Надії

       Марта переглядала запис із оглядової камери вже всьоме, хоча знала напам'ять кожну секунду.

На екрані з'являлася вузька запилена порожнина, потім маленька рука, що обережно торкалася лінзи. За нею — обличчя Тимка. Бліде, змарніле, з темними колами під очима, але живе. Її син дивився просто в камеру, щось говорив, показував синю машинку й чекав відповіді.

Після кожного перегляду Марта зупиняла відео на одному й тому самому кадрі. Тимко трохи нахилив голову, наче намагався розгледіти, хто знаходиться по інший бік об'єктива. Вона торкалася пальцем екрана, проводячи по його щоці, й на кілька секунд забувала про все довкола.

Денис не заважав.

Він сидів поруч за кухонним столом, переглядаючи технічні записи рятувальників. Після того як камері вдалося знайти Тимка, пошукову операцію посилили. Проте радість від першого справжнього зображення сина швидко змінилася розпачем: повторити маршрут камери не вдалося. Прохід, у якому сидів хлопчик, більше не знаходили. Навіть коли оператори використовували той самий отвір, напрямок і довжину кабелю, перед ними з'являлися інші ділянки старих комунікацій.

У звіті рятувальників це називалося «невідповідністю фактичної конфігурації доступного простору».

Денис прочитав формулювання тричі, перш ніж відкласти документ.

— Вони не можуть написати нічого іншого, — сказав він. — Бо якщо записати, що коридор змінює розміри, ніхто не сприйме такий звіт серйозно. А якщо написати правду про те, що камера пройшла далі за зовнішню стіну будинку, доведеться пояснювати, як це можливо.

Марта не підвела очей від телефона.

— Мені байдуже, як вони це назвуть. Головне, що Тимко живий. Йому потрібна вода, їжа, лікар. А ми навіть не можемо передати йому пляшку.

— Я знаю.

— Денисе, він там уже кілька днів. Ми бачили, який він виснажений. Якщо коридор знову зміниться, а ми більше його не знайдемо...

Вона не закінчила.

Денис простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Ми знаємо, що він зміг дістатися до металевої труби. Знаємо, що чув наші сигнали. І тепер маємо хоча б одну ділянку, де його бачила камера. Рятувальники перевіряють суміжні порожнини, а я ще раз порівнюю всі креслення. Ми не повернулися на початок, Марто. У нас є більше, ніж учора.

Вона кивнула, хоча не відчула полегшення.

На кухні було тихо. Старий дерев'яний стілець усе ще стояв біля столу. Після появи незнайомки Олена Береза попросила не пересувати його до завершення огляду. Тепер на спинці залишалася маленька паперова позначка з номером, а порожнє місце виглядало ще більш неприродно.

Марта намагалася туди не дивитися.

Телефон Дениса завібрував.

На екрані з'явилося ім'я Олени.

Чоловік увімкнув гучний зв'язок.

— Слухаю.

— Пане Денисе, Надія Ярема зв'язалася зі мною сьогодні вранці. Вона сказала, що готова дати повні свідчення про події тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року. Не тільки про те, що чула дитячий голос, а й про саму перевірку технічного проходу та обставини підписання акта.

Марта різко випросталася.

— Чому тільки тепер?

Олена помовчала.

— Вона стверджує, що не могла послідовно пригадати деякі подробиці, поки перебувала вдома. Тому попросила провести розмову за межами будинку. Я вже домовилася про приміщення у відділку. Пані Надія також наполягає, щоб ви, Марто, почули її розповідь.

— Я приїду, — відповіла Марта.

Денис подивився на дружину.

— Я залишуся тут. Якщо Тимко знову вийде на зв'язок, хтось із нас повинен бути поруч. Тільки, будь ласка, одразу телефонуй, якщо вона скаже щось, що може допомогти знайти вхід.

— Обов'язково.

Олена назвала адресу й пояснила, що спочатку повинна оформити свідчення належним чином. Марта погодилася на будь-які процедури, аби тільки Надія нарешті перестала приховувати правду.

Перед виходом вона ще раз зайшла до дитячої.

На столі лежала книжка Софії Рудик — та сама, яку Надія принесла кілька днів тому. Синя обкладинка із зображенням замку, потерті кути, маленька закладка у формі ключа.

Марта взяла книжку й поклала до сумки.

Вона не знала, навіщо це робить.

Можливо, просто хотіла нагадати старій жінці, що за її спогадами стояла справжня дитина.

Надія Ярема чекала в невеликій кімнаті районного відділку.

На столі перед нею стояла склянка води. Поруч лежали старенька жіноча сумка й товстий записник із темно-зеленою обкладинкою. Надія була вдягнена в охайний сірий костюм, волосся акуратно зібрала на потилиці. Марта вперше побачила її без домашнього кардигана й розтоптаних капців. У цьому одязі стара жінка нагадувала колишню бібліотекарку, якою колись була, а не налякану мешканку третього поверху.

Побачивши Марту, Надія повільно підвелася.

— Дякую, що приїхали.

Марта зупинилася навпроти.

— Я приїхала не заради вас. Мій син досі там. І якщо ви знаєте щось, що допоможе його знайти, я повинна це почути.

Надія кивнула.

— Я розумію.

Олена запропонувала сісти. Вона пояснила порядок розмови, увімкнула записувальний пристрій і попросила Надію назвати повне ім'я, дату народження та адресу проживання. Потім поклала перед нею копію акта за жовтень 1999 року.

Семеро прізвищ.

Семеро підписів під словами, що в службовому проході нікого немає.

Надія довго дивилася на останній рядок.

— Це мій підпис, — сказала вона. — Я сама його поставила. Мене ніхто не змушував тримати ручку. І я знала, що документ неправдивий.

Марта відчула, як напружилися плечі.

Олена не перебивала.

— Почніть, будь ласка, з дня, коли зникла Софія Рудик. Розповідайте лише те, що пам'ятаєте особисто. Якщо про щось дізналися від інших людей, так і кажіть.

Надія взяла склянку, зробила маленький ковток і обережно поставила її назад.