Розділ 20

Чужа за столом

       Коли Денис відчинив двері квартири, Марта вперше за багато днів не захотіла виходити слідом за ним. Вона стояла посеред коридору, дивлячись на прочинені двері дитячої кімнати. За ними залишалися ліжко Тимка, його іграшки, недобудований космічний корабель із конструктора та металева труба, через яку вони ще вчора отримували сигнали. Покинути все це навіть на пів години здавалося зрадою.

Денис помітив її вагання. Він поставив біля порога невеликий рюкзак із документами й підійшов до дружини.

— Я вже поговорив із рятувальниками. Якщо вони почують щось нове, нам одразу зателефонують. Поліцейський залишається біля входу, обладнання працює, а Олена знає, куди ми йдемо. Марто, нам потрібно перевірити, що відбувається з нашою пам'яттю. Інакше скоро не будемо впевнені навіть у тому, що самі бачили.

— А якщо Тимко почне стукати, поки нас немає?

— Його почують. Ми ж не єдині, хто тепер знає ці сигнали. Крім того, я не пропоную їхати далеко. Вийдемо на вулицю, посидимо трохи біля магазину й повернемося. Якщо помітимо якісь зміни, відразу запишемо їх.

Марта подивилася на чоловіка. Він намагався говорити впевнено, але вона бачила, як важко дається йому це рішення. Денис теж боявся залишати сина. Просто після останніх подій він почав розуміти, що небезпека може полягати не лише в замурованому коридорі. Вони поступово втрачали здатність довіряти власним спогадам, і цього не можна було виправити молотком або новими кресленнями.

Марта погодилася. Вони вийшли, зачинили двері й спустилися сходами, оминувши ліфт. На сьомому поверсі Денис ще раз озирнувся, наче хотів переконатися, що квартира нікуди не подінеться до їхнього повернення.

Надворі було прохолодно. Небо затягнули низькі хмари, на мокрому асфальті лежало пожовкле листя. Біля дитячого майданчика двоє хлопчиків сперечалися через м'яч, а жінка з коляскою зупинилася поруч із лавкою, щоб відповісти на телефонний дзвінок. Марта мимоволі затримала погляд на дітях. Вона знала, що зараз почне порівнювати їх із Тимком, тому змусила себе дивитися в інший бік.

Вони відійшли від будинку приблизно на двісті метрів і сіли біля невеликої пекарні. Денис дістав блокнот, у якому записав кілька запитань ще перед виходом.

— Почнемо з простого. Як Тимко називав себе, коли ми зробили йому картонний космічний корабель?

Марта уважно подивилася на чоловіка.

— Капітан Оріон. Ти ж учора ніяк не міг згадати.

Денис повільно кивнув.

— Тепер пам'ятаю. І не тільки ім'я. Пам'ятаю, як ми сиділи в старій квартирі на підлозі й сперечалися, чи повинен його корабель мати вікна. Тимко хотів справжнє скло, а я пояснював, що картон його не витримає. Потім він намалював ілюмінатори синім фломастером.

Марта відчула, як по руках пробігли мурашки.

Вона теж пам'ятала той вечір. І була впевнена, що Денис ще вчора не міг відновити цих деталей.

— А будиночок із конструктора? Той, який випадково впав, коли ти ввімкнув пилосос?

Чоловік усміхнувся, але усмішка вийшла невеселою.

— Пам'ятаю. Тимко тоді подумав, що я навмисно його зруйнував, бо він розкидав деталі посеред кімнати. Ми посварилися, а потім я пообіцяв зробити новий дах. Червоний, із маленькою трубою. Як я міг забути таке?

Марта повільно опустила очі.

— Учора ти не пам'ятав нічого з цього.

— Знаю. І зараз мені складно уявити, що я міг забути. Наче спогади просто повернулися на місце.

Вони кілька хвилин мовчали. Денис записав час, місце та деталі, які вдалося відновити. Марта тим часом відкрила на телефоні список імен, пов'язаних зі старими зникненнями. Усі три прізвища були їй знайомі. Вона пам'ятала, хто така Лариса Семенюк, чому до будинку приїжджав Роман Яковенко й що сталося із Софією Рудик.

Нарешті Денис закрив блокнот.

— Якщо це не наслідок виснаження, тоді щось у будинку справді впливає на пам'ять. Поки я не розумію як. Але ми повинні виходити з того, що спогади можуть бути ненадійними, особливо коли йдеться про людей, які зникли.

Марта подивилася в бік дев'ятиповерхівки.

— А якщо одного дня ми забудемо Тимка повністю?

Денис не відповів відразу. Він довго дивився на власні руки, потім узяв дружину за долоню.

— Саме тому будемо записувати все, що знаємо. І залишатимемо копії за межами будинку. Але зараз я не хочу думати про те, що ми його забудемо. Я хочу думати, як його повернути.

Марта кивнула. Вона відчувала, що їхня коротка перевірка дала значно більше, ніж вони очікували. Але водночас у ній з'явився новий страх: якщо будинок міг змусити Дениса забути цілу історію з дитинства сина, то що ще вони вже втратили й навіть не помітили?

Вони повернулися за двадцять хвилин.

На сьомому поверсі пахло свіжим пилом. Рятувальники продовжували оглядати технічний відсік, і з-за зачинених дверей долинали приглушені голоси. Поліцейський, який чергував на майданчику, повідомив, що за час їхньої відсутності нових сигналів не зафіксували. Денис подякував, а Марта поспішила до квартири.

Щойно вона переступила поріг, їй здалося, що повітря стало густішим. Це могло бути звичайне відчуття після прохолодної вулиці, проте Марта мимоволі зупинилася. Вона раптом не могла пригадати, навіщо вони виходили з дому.

Лише на секунду.

Потім згадала пекарню, блокнот, капітана Оріона й розмову про старі спогади. Але коротка порожнеча в голові налякала її більше, ніж хотілося визнавати.

Денис зачинив двері й помітив її вираз обличчя.

— Що сталося?

— Нічого. Просто на мить забула, про що ми говорили надворі.

Він подивився на блокнот у своїй руці.

— Тоді добре, що все записали.

Марта хотіла відповісти, але з кухні почувся звук.

Тихий дзенькіт порцеляни.

Не металевий стукіт із труб і не шурхіт вентиляції. Звичайний звук чашки, яку поставили на блюдце.