Розділ 19

Ті, кого не пам'ятають

        Уперше Марта помітила це за звичайною розмовою. Денис повернувся з технічного відсіку трохи після дев'ятої вечора. Він приніс нові фотографії кладки, кілька вимірювань і погану новину: рятувальники поки не змогли знайти безпечний доступ до наступної частини службового проходу. За перегородкою залишався простір, але його розміри не збігалися з жодним кресленням, а старі комунікації заважали огляду. Пошукова група продовжувала працювати, проте Денис уже не приховував виснаження.

Марта розігріла йому вечерю. Чоловік сів за кухонний стіл, кілька хвилин мовчки їв, потім запитав, чи телефонувала Олена Береза.

— Телефонувала, — відповіла Марта. — Завтра хоче ще раз поговорити з мешканцями, які жили тут у двотисячних. Каже, знайшла родичку тієї жінки, що зникла з нашої квартири. Вони вже поспілкувалися телефоном, тепер порівнюють її свідчення зі старою справою.

— Якої жінки?

Марта підняла очі.

— Лариси Семенюк. Ми ж учора переглядали її квитанції. Вона винаймала нашу квартиру, а потім зникла у дві тисячі сьомому.

Денис перестав жувати. Кілька секунд він дивився на дружину так, наче намагався пригадати незнайоме ім'я.

— А, так. Семенюк. Вибач, голова вже зовсім не працює. Я чомусь подумав, що ми говорили про жінку з сусідньої квартири.

— Ми говорили про неї досить довго. Олена навіть показувала матеріали справи. Ти ще звернув увагу, що Бойчук нібито не пам'ятав, чи жила вона тут.

— Пам'ятаю, Марто. Просто втомився. Останні кілька днів я майже не сплю, а в голові стільки прізвищ, дат і креслень, що починаю все плутати.

Вона погодилася. Пояснення було розумним. Денис справді виглядав виснаженим, а Марта й сама останнім часом забувала, куди поклала телефон або навіщо зайшла до кімнати.

Проте через кілька хвилин вона помітила інше.

На краю кухонного столу лежала копія квитанції Лариси Семенюк, яку Олена залишила їм для звіряння. Марта взяла аркуш, щоб покласти до папки, і раптом не змогла згадати, чому цей папір такий важливий. Вона бачила прізвище, дату, адресу квартири. Знала, що документ пов'язаний із розслідуванням. Але на кілька секунд із пам'яті ніби випав сам зміст історії.

Хто така Лариса Семенюк?

Чому вони зберігають її квитанцію?

Марта провела пальцем по рядку з прізвищем. За мить спогад повернувся: зникла орендарка, сестра, яка звернулася до міліції, суперечливі свідчення сусідів. Усе стало на свої місця.

Вона повільно поклала аркуш.

— Денисе, мені щойно здалося, що я забула про Ларису. Не просто прізвище. На кілька секунд не могла пригадати, хто це взагалі.

Чоловік відсунув тарілку.

— Ми обоє перевтомлені. Я знаю, що ти зараз пов'язуєш кожну дивну річ із квартирою, але забудькуватість у нашому стані цілком можлива. І я не кажу, що ти щось вигадуєш. Просто не хочу, щоб ми почали лякатися власних думок.

Марта кивнула, хоча неприємне відчуття не зникло.

За вікном уже було темно. На кухні горіла одна лампа, відкидаючи жовтувате світло на стіл і четвертий дерев'яний стілець. Той залишався трохи відсунутим назад. Марта давно помітила, що погляд постійно повертається до нього, навіть коли вона намагається зосередитися на інших речах.

Цього разу їй раптом здалося, що стілець не такий уже й чужий.

Наче він завжди стояв тут.

Марта різко підвелася.

— Я піду запишу все, що ми знаємо про зниклих. Інакше завтра почнемо плутати не лише їхні імена.

Денис не заперечив.

Наступного ранку Олена Береза приїхала не до квартири, а до невеликої кав'ярні навпроти будинку. Вона попросила Марту й Дениса зустрітися там, перш ніж починати опитування мешканців. Пошукові роботи тим часом тривали під керівництвом рятувальників; біля технічного відсіку залишалися поліцейські, а записувальне обладнання продовжувало працювати. Денис перед виходом ще раз перевірив телефон, щоб не пропустити повідомлення про можливий сигнал від Тимка.

За столиком Олена поклала перед ними кілька аркушів.

— Я поспілкувалася з Ольгою Семенюк, сестрою Лариси, — почала вона. — Жінка зараз живе в іншому місті. Вона підтвердила, що її сестра винаймала квартиру номер сорок сім щонайменше два роки. Ольга неодноразово відвідувала її там. У неї збереглися фотографії, листи та копії документів, які вона передасть нам для перевірки.

— Отже, тепер точно відомо, що Лариса жила в нашій квартирі, — сказала Марта.

— Є вагомі підтвердження, — відповіла Олена. — Але цікавить мене інше. Під час первинного розслідування кілька сусідів заперечували, що знали Ларису. Водночас її сестра назвала людей, з якими вони особисто розмовляли під час відвідин. Серед них — Павло Андрійович із восьмого поверху.

Денис підняв голову.

— Я знаю його. Він показував мені вентиляційний короб. Колишній електромеханік.

— Саме він. Учора мій колега поговорив із ним біля магазину. Павло Андрійович згадав Ларису майже одразу. Сказав, що вона була світловолосою, часто носила важкі сумки з продуктами й іноді просила допомогти їй із електрикою. Навіть пригадав, що в неї на кухні стояла велика рослина в глиняному горщику.

Марта нахилилася вперед.

— І що тут дивного?

— Після цього колега запропонував продовжити розмову в будинку, щоб уточнити розташування квартир. На восьмому поверсі Павло Андрійович раптом сказав, що, мабуть, переплутав жінок. Коли йому показали записані відповіді, він не зміг пригадати Ларису взагалі. Стверджував, що в сорок сьомій квартирі багато років майже ніхто не жив.

Денис повільно поставив чашку.

— Можливо, він просто розгубився.

— Можливо. Але коли вони повернулися на вулицю, чоловік знову згадав її. Не відразу, проте сам назвав кілька деталей, які щойно заперечував. Мій колега не знав про ваші спостереження щодо фотографій, тому сприйняв це як звичайну плутанину літньої людини.