Розділ 18

Фотографія не бреше

      Марта вже майже перестала довіряти власним очам. Вона могла дивитися на порожній коридор і чути за стіною кроки, яких ніхто не робив. Могла впізнати голос сина, а за кілька хвилин почути, як хтось інший повторює його інтонації. Навіть фотографії, які раніше здавалися надійнішими за людську пам'ять, змінювалися так, наче хтось непомітно виправляв їх після зйомки.

Проте один доказ досі залишався за межами квартири.

Оксана зберегла оригінали сімейних фотографій.

Марта згадала про них після чергових трьох ударів із-за стіни. Денис залишився в дитячій разом із рятувальником, який перевіряв записувальне обладнання, а вона повернулася на кухню. На столі лежав аркуш із сімома прізвищами. Поруч — записка з правилами, яку Олена повернула після первинного огляду в захисному пакеті. Марта довго дивилася на п'ятий пункт.

«Не фотографуйте квартиру після заходу сонця».

Раніше вона сприймала цю заборону як черговий спосіб налякати мешканців. Тепер її зміст починав здаватися іншим. Адже саме вечірня фотографія показала жінку, якої ніхто з дорослих не бачив. І щойно вони почали розглядати знімок, незнайома постать поступово зникла з їхніх копій.

Марта відкрила галерею телефона.

На останній сімейній фотографії стояли троє людей: вона, Денис і Тимко. За їхніми спинами виднілися кухонні шафи, частина коридору й темне вікно. У дверному прорізі залишалася розмита пляма, яку без попереднього пояснення навряд чи можна було прийняти за людину. Відображення жінки на четвертому стільці теж майже зникло. Скло віддзеркалювало стіл і частину кухні, але місце, де Марта колись розгледіла чужу постать, тепер виглядало порожнім.

Вона збільшила знімок і кілька секунд дивилася на нього. Потім набрала Оксану.

Подруга відповіла після третього гудка.

— Марто, я якраз збиралася тобі телефонувати. Як Тимко? Є якісь новини? Я сьогодні бачила ще одне повідомлення про пошуки.

— Його досі не знайшли. Але ми чули його голос, а потім отримували сигнали через труби. Рятувальники перевіряють старий технічний прохід. Оксано, мені зараз дуже потрібні ті фотографії, які я тобі надсилала. Саме оригінали. Ти можеш відкрити їх і сказати, чи досі бачиш четверту людину?

На іншому кінці зв'язку почулося клацання комп'ютерної мишки.

— Так, зараз відкриваю. Я нічого не змінювала, тільки зробила копії. Так... Бачу. На першій фотографії щось темне біля стіни, на другій уже можна розрізнити постать, а на третій жінка стоїть майже за Денисом. Марто, я не розумію, чому ти взагалі сумніваєшся, що вона там є. Її ж добре видно.

Марта заплющила очі.

— У мене її більше немає. Точніше, залишилася тільки тінь. І в Дениса на ноутбуці те саме. Я хочу, щоб ти показала фотографії Олені Березі, слідчій, яка займається зникненням Тимка.

— Без проблем. Можу приїхати з ноутбуком. Тільки я не хочу, щоб ти подумала, ніби я вже все перевірила й можу гарантувати справжність знімків. Я займаюся обробкою фотографій, а не криміналістикою. Але в цих файлах немає очевидних слідів того, що хтось домальовував людину.

— Мені не потрібна гарантія. Мені потрібно, щоб ще хтось побачив те саме, що бачила я.

Оксана погодилася приїхати. Вони домовилися зустрітися не в квартирі, а за межами будинку. Подруга мала взяти ноутбук, накопичувач із копіями та портативний жорсткий диск. Марта ще не могла пояснити, чому наполягла на зустрічі подалі від під'їзду, але після слів Надії Юрківни про пам'ять і фотографії це здавалося важливим.

Вона зателефонувала Олені й пояснила задум. Слідча вислухала її, поставила кілька запитань про походження файлів і погодилася приєднатися. Однак попросила нічого не редагувати й не пересилати повторно до зустрічі, щоб зберегти початкові копії для подальшої перевірки.

Коли Марта розповіла про домовленість Денисові, той довго дивився на неї.

— Ти збираєшся виходити з будинку?

— Ненадовго. Оксана буде в кафе за кілька кварталів. Я хочу побачити фотографії на її комп'ютері й порівняти зі своїми. Якщо вони справді різні, нехай Олена це зафіксує.

— Я не проти перевірки. Але ти ж сама казала, що не можеш залишити Тимка.

Марта опустила очі. Це запитання боліло сильніше, ніж вона очікувала.

— Я й зараз не можу. Але якщо ми весь час залишатимемося тут, а фотографії й документи продовжуватимуть змінюватися, ми можемо втратити єдині докази. Ти залишишся біля труби. Якщо Тимко знову відповість, ти почуєш. А я повернуся одразу, щойно все перевірю.

Денис обійняв її.

— Добре. Тільки тримай телефон увімкненим. І не думай, що ти залишаєш його самого. Ми обоє шукаємо сина. Просто різними способами.

Перед виходом Марта ще раз зайшла до дитячої. На підлозі біля радіатора лежала дерев'яна ручка, якою Денис передавав сигнали. Поряд працював записувальний пристрій. На ліжку залишилася улюблена Тимкова подушка з маленькими синіми зірками.

Марта торкнулася її долонею.

— Я скоро повернуся, сонечко, — прошепотіла вона. — Тато тут. Ми тебе не залишимо.

За стіною було тихо.

Вона вийшла, не дочекавшись відповіді.

Уже на сходах Марта відчула дивну легкість. Не полегшення й не радість, а фізичне відчуття, наче з плечей поступово знімали невидимий тягар. На п'ятому поверсі їй стало простіше дихати. На третьому зникло тупе відчуття тиску біля скронь, яке вона майже перестала помічати останніми днями.

Марта зупинилася між поверхами й спробувала зрозуміти, чи це справжня зміна, чи просто наслідок хвилювання. Вона давно не виходила з квартири сама й майже не спала, тому будь-які відчуття могли бути оманливими.

На першому поверсі її наздогнав поліцейський, який збирався перевіряти сусідній під'їзд. Він провів Марту до виходу й побажав успіху. Вона подякувала, ступила на подвір'я та зупинилася.

Повітря було прохолодним. Вітер ворушив пожовкле листя біля лавок. За парканом проїхав автобус, із найближчого магазину вийшли двоє покупців із пакетами. Усе це здавалося неймовірно далеким від квартири № 47, хоча вона щойно спустилася лише на сім поверхів.