Розділ 17

Сім підписів

       Фотографія Софії Рудик лежала на кухонному столі поруч із кресленнями будинку. Марта вже кілька разів збиралася прибрати її до папки, але щоразу зупинялася. Знімок був звичайним, шкільним, трохи пожовклим від часу. Дівчинка дивилася в об'єктив із тією серйозністю, яка іноді з'являється на дитячих обличчях, коли дорослі просять посидіти спокійно. Марта ловила себе на тому, що подумки порівнює її з Тимком. Обоє любили малювати, вигадувати таємні проходи й ставити запитання, на які дорослі не завжди знаходили відповіді. Тільки Софії вже ніколи не виповниться десять, якщо припущення Надії Юрківни виявиться правдою.

Денис сидів навпроти й переглядав останні фотографії, зроблені рятувальниками всередині технічного проходу. На екрані ноутбука тягнулася вузька запилена порожнина з металевими трубами, залишками старого кабелю й кількома ділянками цегляної кладки. Марта майже ненавиділа ці знімки. Вони були єдиним реальним поглядом у місце, де міг перебувати її син, але щоразу показували лише порожнечу.

— Скільки ще стін там залишилося? — запитала вона.

Денис відклав мишку й потер перенісся.

— Не знаю. За первинним проєктом службовий прохід мав бути майже прямим, із невеликим відгалуженням до вентиляційного вузла. Насправді там щонайменше дві пізніші перегородки. За першою знайшли вузький простір. За другою камера проходить лише на кілька метрів, а далі її зупиняє металевий каркас. Фахівці зараз з'ясовують, чи можна демонтувати частину кладки без ризику для перекриття.

— А якщо Тимко за третьою стіною? Четвертою? Скільки їх могло з'явитися за двадцять сім років?

— Саме це я й хочу встановити. Але мене непокоїть інше. На фотографіях відстань між перегородками виглядає більшою, ніж повинна бути за кресленням. Можливо, камера спотворює перспективу, але я вже двічі перераховував розміри й не можу звести їх докупи.

Марта подивилася на чоловіка. Колись він розповідав про складні будівельні об'єкти з азартом людини, яка любить свою роботу. Тепер кожна невідповідність змушувала його похмурнішати. Вона знала, що Денис не хоче вимовляти вголос найстрашніше припущення: простір за стіною може не підкорятися тим правилам, на яких ґрунтується його досвід.

Телефон на столі завібрував. На екрані висвітилося ім'я Олени Берези.

Марта прийняла виклик майже миттєво.

— Пані Марто, я знайшла документ, який вам обом потрібно побачити, — сказала слідча. — Це копія акта огляду службового проходу за тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятий рік. Не того короткого розпорядження, яке ми вже переглядали, а окремого документа, складеного перед закриттям проходу. Я зараз їду до вас. Будь ласка, нічого не обговорюйте з Бойчуком до мого приїзду.

Марта запитала, чи є в документі щось про Софію. Олена на мить замовкла.

— Її ім'я там не згадується. І саме це викликає запитання. Я поясню на місці.

Після завершення розмови Денис закрив ноутбук. Він почув достатньо, щоб зрозуміти: слідча знайшла щось важливіше за чергове старе креслення. Марта подивилася на фотографію Софії й відчула, як усередині наростає важке передчуття. Вона вже знала, що технічний прохід закрили, коли дівчинку ще шукали. Тепер мала дізнатися, хто дозволив це зробити.

Олена приїхала за сорок хвилин. Її супроводжував молодий поліцейський, який приніс папку з копіями документів і залишився біля входу. Слідча виглядала втомленою. Вона зняла куртку, поклала телефон на стіл і кілька секунд переглядала аркуші, перш ніж почати розмову.

— Оригінал зберігається в архівному фонді колишньої житлово-експлуатаційної дільниці, — пояснила вона. — Ми отримали завірену копію. Це акт комісійного огляду технічного проходу на сьомому поверсі, складений перед його закриттям. Документ має дату, номер, опис стану конструкцій і підписи осіб, які нібито брали участь в огляді.

Денис простягнув руку. Олена поклала перед ним першу сторінку.

У верхній частині стояла дата — жовтень 1999 року. Нижче, машинописним текстом, ішов перелік технічних недоліків: пошкоджене освітлення, корозія кріплень, небезпечний стан частини комунікацій. Денис уважно читав, час від часу зупиняючись на окремих формулюваннях. Марта дивилася через його плече, намагаючись зрозуміти зміст документа.

Олена вказала на абзац у нижній частині сторінки.

— Ось найважливіше.

Денис прочитав уголос:

— «У ході комісійного огляду службового проходу сторонніх осіб не виявлено. Звернень або звукових сигналів, які свідчили б про перебування людей у закритій частині технічного простору, не зафіксовано. Перешкод для проведення робіт з обмеження доступу немає».

Він замовк.

Марта відчула, як у неї холодіють руки. Вона згадала Надію Юрківну, яка стояла в їхньому коридорі й плакала, розповідаючи про дитячий голос за стіною. Тепер перед ними лежав документ, у якому стверджувалося, що ніхто нічого не чув.

— Але ж вони чули Софію, — сказала Марта. — Надія це підтвердила. Вона сказала, що дівчинка кликала маму й просила відчинити двері. Як вони могли написати таке?

Олена не відповіла відразу.

— Це суперечність, яку нам потрібно перевірити. Зараз ми не можемо довести, що кожен підписант особисто чув дитину. Але є одна обставина, яку ви ще не бачили.

Вона перевернула сторінку.

На другому аркуші, під коротким висновком, стояли прізвища й підписи.

Марта почала читати їх, не одразу помітивши, чому Олена так уважно спостерігає за її обличчям.

Семеро людей.

Саме сім.

Першим ішов інженер житлово-експлуатаційної дільниці Олексій Савченко. Далі — представник ремонтної служби Григорій Нечай, слюсар Петро Ратушний, електромонтер Сергій Коваль і старша будинку Галина Колесник. Останні два прізвища змусили Марту зупинитися.

Віктор Бойчук.

Надія Ярема.

Біля них обох стояли підписи.

Марта повільно підняла голову.