Розділ 16

Софія Рудик

       Уранці Марта знайшла на кухонному столі аркуш із трьома іменами. Вона сама записала їх напередодні, коли Олена Береза розповіла про старі справи, але тепер майже не пам'ятала, коли встигла взяти ручку. Імена стояли одне під одним, написані нерівними літерами: Лариса Семенюк, Роман Яковенко, Софія Рудик. Біля останнього Марта поставила маленьку риску, наче збиралася щось дописати, але так і не знайшла потрібних слів.

Вона сіла за стіл і довго дивилася на дитяче ім'я. Дев'ять років. Лише на рік більше, ніж Тимкові. Двадцять сім років тому ця дівчинка так само прокидалася вранці, ходила до школи, сварилася з батьками через домашні завдання й, мабуть, боялася якихось дрібниць, які дорослим здавалися смішними. Потім одного дня зникла. І замість відповіді на запитання, куди поділася дитина, у будинку з'явилася нова цегляна стіна.

Марта провела пальцем по написаному прізвищу. За вікном світлішало. Унизу двірничка змітала листя з доріжки, біля під'їзду стояв службовий автомобіль, а з вулиці долинали звуки ранкового руху. Життя тривало так, ніби нічого незвичайного не сталося. Тільки в дитячій кімнаті стояло порожнє ліжко, а на підлозі залишався рюкзак, який Тимко так і не встиг зібрати.

Денис зайшов на кухню близько восьмої. Він провів частину ночі з рятувальниками, потім ненадовго заснув у вітальні, не знімаючи одягу. Обличчя чоловіка виглядало виснаженим, під очима з'явилися глибокі тіні. Марта поставила перед ним чашку кави й запитала, чи є новини.

— Поки нічого такого, що дозволило б визначити, де саме Тимко, — відповів він. — Фахівці оглянули ще одну ділянку порожнини через технічний відсік. Є стара кладка, кілька відгалужень і місце, де прохід, схоже, змінював напрямок. Проблема в тому, що фактичне планування не збігається з первинними кресленнями. Без додаткових вимірювань вони не хочуть розбирати наступну перегородку.

— А сигнали?

— Востаннє чули три удари близько п'ятої ранку. Потім тиша. Записали їх, але не змогли встановити джерело. Я попросив залишити датчики на місці.

Марта кивнула. Вона вже навчилася сприймати відсутність новин не як поганий знак, хоча кожна година без зв'язку із сином давалася дедалі важче. Денис помітив аркуш на столі й узяв його до рук.

— Ти всю ніч про них думала?

— Про Софію. Ми знаємо її ім'я, вік і рік зникнення. Але нічого не знаємо про неї саму. А я не хочу, щоб із Тимком сталося те саме. Щоб через двадцять років хтось знайшов старий папірець і вперше запитав, ким він був.

Денис опустив аркуш. Він підійшов до дружини, обійняв її за плечі й кілька секунд мовчав.

— З Тимком так не буде. Ми не припинимо шукати. І Олена не припинить. Я бачу, як вона працює. Вона теж розуміє, що тут не все гаразд.

Марта притулилася до нього, намагаючись повірити в ці слова. Їй хотілося, щоб чоловік знову став тим упевненим Денисом, який міг розв'язати будь-яку домашню проблему: полагодити кран, замінити проводку, відремонтувати двері. Але тепер вони обоє стояли перед чимось, чого не можна було виправити звичайними інструментами.

Близько десятої до квартири приїхала Олена Береза. Вона принесла тонку папку з копіями архівних документів і попросила подружжя сісти. Марта відразу помітила, що слідча виглядає серйознішою, ніж учора. Вона не стала довго пояснювати, як шукала матеріали, лише повідомила, що вдалося знайти первинну заяву про зникнення Софії Рудик, кілька протоколів опитування та копію документа, який стосувався робіт на сьомому поверсі.

— Передусім хочу, щоб ви побачили, про кого йдеться, — сказала Олена.

Вона дістала з папки фотографію.

На знімку була дівчинка років дев'яти. Темне волосся, заплетене у дві нерівні коси, світла кофта з маленькими квітами на комірі й серйозний погляд просто в об'єктив. Вона стояла біля шкільної дошки, трохи нахиливши голову, наче фотограф попросив усміхнутися, але дівчинка не зрозуміла навіщо. На зворотному боці знімка, який Олена показала на іншій копії, хтось акуратно написав: «Софійка. Третій клас. Вересень 1999».

Марта дивилася на фотографію довше, ніж збиралася. До цього Софія існувала для неї лише у словах Надії Юрківни й кількох старих документах. Тепер вона вперше побачила обличчя дитини, через яку, можливо, почалася вся ця історія.

— Вона схожа на звичайну школярку, — тихо промовила Марта.

Олена кивнула.

— Нею й була. За матеріалами справи, навчалася в третій класі, добре читала, любила малювати. Мати описувала її як допитливу, але обережну дитину. Вчителька підтвердила, що Софія не пропускала уроків без причини й ніколи раніше не тікала з дому.

— А її батьки? — запитав Денис.

— Мати, Катерина Рудик, тоді працювала медсестрою. Батько перебував на заробітках за кордоном. Після зникнення доньки Катерина ще кілька років залишалася в місті, писала звернення, вимагала повторних перевірок. Пізніше переїхала до родичів. Ми встановили можливі актуальні контакти й намагаємося з нею зв'язатися.

Марта знову поглянула на фотографію. Вона уявила жінку, яка повернулася додому й не знайшла доньки. Уявила перші години пошуків, нічні дзвінки, розмови з міліцією, сусідами, учителями. І наступні роки, протягом яких кожен телефонний виклик міг означати новину, на яку мати чекала.

— Вона так і не дізналася, що сталося із Софією?

— У матеріалах немає підтвердження, що долю дівчинки встановили, — відповіла Олена. — Офіційно вона залишилася зниклою безвісти. Але мене насторожили обставини останнього дня.

Слідча розклала перед ними копії кількох сторінок.

Софія зникла в жовтні 1999 року. Того дня в будинку проводили роботи біля технічних стояків. Частину електроживлення тимчасово вимикали, у під'їзді працювали майстри, а двері до службового проходу на сьомому поверсі залишалися незамкненими під час ремонту. Кілька мешканців повідомляли, що бачили дівчинку на сходах у другій половині дня.