Розділ 12

Зникла дитина

       Перший поліцейський попросив Марту назвати точний час, коли вона востаннє бачила сина. Запитання було простим, але відповісти на нього виявилося несподівано важко. Вона пам'ятала, як Тимко стояв біля ліжка, як шукав блокнот, як обіцяв закінчити збирати іграшки. Пам'ятала його зелену футболку з динозавром, темні спортивні штани й неслухняне пасмо волосся на потилиці. Але хвилини, які ще зовсім недавно здавалися звичайними, тепер змішалися в голові. Марта дивилася на годинник у телефоні й не могла зрозуміти, як за такий короткий час її син міг безслідно зникнути.

— Приблизно за десять хвилин до того, як ми вам зателефонували, — нарешті сказала вона. — Можливо, трохи раніше. Він був у своїй кімнаті, шукав блокнот. Я зайшла, поговорила з ним, потім пішла на кухню. Чоловік перебував у коридорі. Ми збиралися виїжджати, тому я не одразу помітила, що Тимко перестав відповідати.

Старший із двох поліцейських, кремезний чоловік із коротко підстриженим сивуватим волоссям, занотував її слова. Його напарниця, молода жінка, саме закінчувала огляд дитячої кімнати. Вони прибули менш ніж через пів години після виклику, проте Марті здавалося, що від моменту зникнення минула ціла доба. Поліцейські діяли швидко й без зайвих розмов. Вони оглянули квартиру, перевірили шафи, балкон, вікна, простір під меблями та навіть великі коробки, які залишилися після переїзду.

— Ви впевнені, що хлопчик не вийшов у під'їзд? — запитав старший поліцейський. — Діти іноді можуть непомітно вислизнути за двері, особливо коли дорослі зайняті. Можливо, він вирішив пожартувати або спустився на майданчик.

— У нас є камера, — відповів Денис. — Вона записує весь коридор, зокрема двері дитячої та вихід із квартири. Я вже переглянув відео. Тимко зайшов до кімнати об одинадцятій п'ятдесят сім. Більше він не виходив.

Поліцейський підвів голову.

— Покажіть запис.

Денис відкрив програму на телефоні. Усі четверо зібралися біля кухонного столу, і Марта знову побачила сина на екрані. Тимко йшов коридором із маленьким рюкзаком, зупинився біля дверей, повернув голову до дальньої стіни й зайшов до своєї кімнати. Далі коридор залишався порожнім, аж поки Марта не вийшла шукати хлопчика.

Поліцейський переглянув фрагмент двічі. Потім попросив показати ширший проміжок і зупинив відео на моменті, коли Тимко повертав голову.

— Ось тут він на щось дивиться. Ви знаєте, що могло привернути його увагу?

Денис переглянувся з дружиною.

— За тією стіною, ймовірно, є старий технічний прохід. Кілька останніх ночей ми чули звідти стукіт. Син теж його чув. Я припускаю, що саме тому він подивився в той бік.

— Який технічний прохід?

Денис дістав папку з документами й пояснив різницю між первинним кресленням будинку та сучасним планом квартири. Поліцейський уважно вислухав, але не став робити висновків.

— Зараз нас цікавить передусім дитина. Те, що ви показуєте, важливо, але спочатку потрібно встановити всі можливі шляхи виходу з квартири. Запис ми заберемо для перевірки. Також треба оглянути технічні приміщення, якщо вони можуть сполучатися з вашим житлом.

— Ви не розумієте, — втрутилася Марта. — Ми вже все перевірили. Вікна зачинені, двері були замкнені. Він не міг просто вийти. За тією стіною хтось є. Ми чули голос, який просив не залишати його там. Мій син теж його чув.

Поліцейський не перебив її. Він уважно подивився на Марту, потім на Дениса, наче оцінював, наскільки серйозно сприймати почуте.

— Пані Марто, ми перевіримо і стіну, і всі приміщення, до яких є доступ. Але я повинен запитати: чи були раніше випадки, коли ваш син ховався або виходив із дому без дозволу?

— Ні. Тимко міг пожартувати, але ніколи не ховався так довго, щоб ми почали його шукати. І він боявся цієї квартири. Останні кілька ночей спав погано, постійно розповідав про когось у коридорі. Саме тому ми сьогодні збиралися звідси поїхати.

Поліцейський записав і це. Потім попросив свіжу фотографію хлопчика, опис одягу й інформацію про можливі місця, куди той міг піти. Марта відкрила галерею телефона. Спершу натрапила на сімейні фотографії, зроблені попереднього вечора, і на мить завмерла. На одному зі знімків вони стояли біля кухонного столу. У темному коридорі позаду Дениса залишалася розмита пляма, яка колись мала обриси жіночої постаті.

Вона швидко перегорнула кілька кадрів і знайшла фотографію Тимка, зроблену два тижні тому в парку. Хлопчик стояв біля великого дуба, усміхався й тримав у руках морозиво. Марта дивилася на його обличчя й відчувала, як у горлі піднімається болючий клубок.

— Ось він, — сказала вона, простягаючи телефон. — Тут добре видно обличчя.

Поліцейська зробила необхідні записи, а потім обережно попросила Марту сісти. Вона принесла зі столу склянку води й пояснила, що вже передала орієнтування колегам. Інші екіпажі перевірятимуть прилеглу територію, а також можливі місця, де дитина могла опинитися. Марта слухала, киваючи, але не могла позбутися відчуття, що всі вони шукають не там.

Тимко був у дитячій кімнаті.

Вона бачила його там власними очима.

І тепер його не було ніде.

За наступні пів години квартира наповнилася людьми. Прибув ще один екіпаж, двоє поліцейських почали оглядати під'їзд, опитувати сусідів і перевіряти записи камер біля входу до будинку. Денис показав їм сходовий майданчик, зачинені технічні двері та місце, де на старому кресленні позначався службовий прохід. Представники аварійно-рятувальної служби, яких викликали через припущення про можливе перебування дитини в закритій порожнині, оцінили стан перегородки й розташування комунікацій. Денис допомагав їм із вимірюваннями, пояснюючи конструктивні особливості будинку.

Марта залишалася в дитячій кімнаті. Вона сиділа на ліжку сина, стискаючи його блокнот, і прислухалася до кожного звуку. За стіною було тихо. Навіть звичне гудіння труб тепер здавалося слабшим, ніж раніше. Вона кілька разів прикладала долоню до перегородки, але не відчувала жодної вібрації. Їй хотілося вдарити по стіні, кричати, вимагати, щоб хтось негайно розібрав її. Проте поруч працювали люди, які намагалися допомогти, і Марта боялася завадити їм.