Розділ 11

Ми їдемо

       Уранці Тимко відмовився виходити зі спальні. Він прокинувся раніше за батьків, але продовжував лежати між ними, притискаючи до грудей край ковдри. Коли Марта розплющила очі, хлопчик уже дивився на двері. Його обличчя було блідим, губи пересохли, а під очима залягли темні кола. Він не плакав і не скаржився, проте Марта відразу зрозуміла, що більше не може просити сина потерпіти ще одну ніч.

Денис прокинувся від того, що дружина сіла на ліжку. Він підвівся на ліктях, подивився спочатку на неї, потім на Тимка й мовчки потер обличчя долонею. Зазвичай чоловік намагався починати день із жарту, навіть коли напередодні вони сварилися. Сьогодні він не усміхнувся. Марта пригадала, як уночі Денис стояв біля стіни в дитячій кімнаті й прислухався до приглушеного голосу. Вона вперше побачила тоді на його обличчі справжній страх. І хоча вранці він знову виглядав зібраним, щось у його поведінці змінилося.

— Ми сьогодні звідси їдемо, — сказала Марта.

Денис не перепитав. Він кілька секунд дивився на дружину, а потім перевів погляд на сина.

— До бабусі? — тихо запитав він.

— Не обов'язково. Можемо зняти номер у готелі на кілька днів. Мені байдуже де, аби не тут. Я більше не дозволю Тимкові спати біля стіни, з-за якої хтось розмовляє. І не збираюся чекати, поки ти знайдеш усі креслення цього будинку.

Чоловік повільно кивнув. Марта готувалася до суперечки, до нових пояснень про вентиляцію, старі конструкції й дитячу уяву. Але Денис лише відкинув ковдру й підвівся.

— Добре. Їдемо. Я забронюю готель, ти збери необхідне на два-три дні. Потім вирішимо, що робити з квартирою. Повернуся сюди сам, удень, і доведу перевірку до кінця. Але ночувати тут більше ніхто не буде.

Марта відчула таке полегшення, що на мить їй захотілося заплакати. Вона міцно стиснула руку чоловіка. Тимко, який досі мовчки слухав їхню розмову, раптом сів і подивився на батька.

— Ми назавжди їдемо?

Денис присів перед ним.

— Поки на кілька днів. У нас є квартира, і ми не можемо просто залишити її разом з усіма речами. Але якщо тобі тут страшно, ми не змушуватимемо тебе залишатися. Поживемо в іншому місці, а я тим часом з'ясую, що відбувається.

— А моя кімната?

— Нікуди не дінеться. Іграшки теж. Візьмемо найулюбленіші, решта почекає.

Тимко замислився. Він не виглядав щасливим, хоча ще вчора просив матір не залишати його самого. Замість радості в його погляді з'явилася незрозуміла тривога.

— А якщо вона не захоче, щоб ми їхали?

Марта відчула, як усередині все стиснулося. Денис зберіг спокій і відповів не відразу, наче ретельно добирав слова.

— Тимку, рішення про те, де житиме наша родина, ухвалюємо ми з мамою. Не сусіди, не незнайомі люди й тим більше не хтось, кого ти бачив уві сні. Тобі не потрібно ні в кого просити дозволу. Зрозумів?

Хлопчик кивнув, але більше нічого не сказав. Марта обійняла його, відчуваючи, як сильно він напружений. Вона хотіла запитати, чи нічна жінка знову щось йому говорила, проте вирішила відкласти розмову. Зараз важливішим було виїхати.

За сніданком Денис знайшов невеликий готель у центрі міста. Вільний тримісний номер був доступний уже після обіду. Чоловік забронював його на дві ночі з можливістю продовження, оплатив першу добу й зберіг підтвердження на телефоні. Марта тим часом складала список речей: документи, одяг, ліки, зарядні пристрої, ноутбук, кілька книжок для Тимка та його улюблені іграшки. Усе інше вирішили залишити. Якщо з'ясується, що проблема несерйозна, вони повернуться. Якщо ні — заберуть решту пізніше, найнявши вантажників.

Рішення діяти поступово повертало Марті відчуття контролю. Вона вже не мусила щохвилини вигадувати пояснення тому, що відбувалося. Їм достатньо було зібрати речі, замкнути двері й поїхати. За межами квартири існувало звичайне місто з магазинами, школами, транспортом і людьми, які нічого не знали про сім правил. Марта раптом зрозуміла, як сильно їй хочеться просто посидіти в людному кафе, слухаючи чужі розмови й не прислухаючись до стін.

Денис зателефонував бригадирові, попросивши ще кілька днів керувати роботою без нього. Потім перевірив вхідний замок, налаштування камери й збереження записів. Він вирішив залишити пристрій увімкненим навіть після їхнього від'їзду.

— Якщо хтось сюди зайде, ми це побачимо, — пояснив він. — А коли повернемося за речами, зможемо переглянути, що відбувалося без нас. Тільки я зараз перевірю карту пам'яті й скопіюю останні записи на ноутбук.

Марта стояла поруч і дивилася на зображення коридору на телефоні. Дальня стіна залишалася нерухомою. Світло-сірі шпалери, білий плінтус, двері дитячої кімнати. Тепер усе це здавалося їй частиною декорації, за якою приховувалося щось незрозуміле. Вона відчувала дивне бажання не повертатися сюди навіть за документами.

— Може, варто подзвонити Надії Юрківні? — запитала вона. — Сказати, що ми їдемо. Раптом вона нарешті пояснить, чому так боялася розмовляти з нами.

Денис похитав головою.

— Поки не треба. Я не хочу витрачати час на чергові натяки. Спочатку вивеземо Тимка, а тоді вже будемо розбиратися з Бойчуком, Надією та старими планами. І ще я хочу подати офіційну заяву про перевірку технічного проходу. Тепер у мене є достатньо підстав наполягати.

Марта погодилася. Вона не хотіла нових зустрічей у під'їзді, особливо після того, як почала підозрювати, що хтось із мешканців знає більше, ніж говорить. Їй хотілося виїхати тихо, не привертаючи зайвої уваги.

Близько десятої вони взялися пакувати речі. Денис приніс із комори дві дорожні сумки, Марта відкрила шафу у спальні й почала складати одяг. Тимко спершу сидів поруч, спостерігаючи за матір'ю, але потім попросив дозволу забрати кілька машинок і свій блокнот. Марта погодилася, проте наказала не затримуватися в дитячій кімнаті.

— Візьми найнеобхідніше й повертайся до нас. Ми зараз усе складемо разом, а потім поїдемо. І, будь ласка, не шукай більше нічого біля тієї стіни. Сьогодні нам уже вистачило пригод.