Розділ 7

Сімейний портрет

       Уранці Марта знайшла на кухонному столі круглий слід від чашки. Він виднівся біля старого дерев'яного стільця, саме там, де напередодні вона ретельно витирала стільницю після вечері. Слід був невеликим, але досить чітким, щоб розрізнити темне кільце від вологи. Марта провела по ньому пальцем і відчула легку липкість. Вона пригадала нічні звуки: скрип деревини, тихий дзенькіт посуду й чиєсь повільне дихання в порожній кухні. Учора їй вистачило сміливості лише дійти до дверей. Тепер, при денному світлі, власний страх здавався майже ганебним, але неприємне відчуття не зникало.

     Вона відкрила шафку й перевірила посуд. Усі чашки стояли на своїх місцях. Тарілки були складені рівною стопкою, прибори лежали в шухляді. Марта не знайшла нічого, що могло б пояснити появу сліду. Можливо, хтось із родини вночі пив воду й забув прибрати чашку. Вона сама не раз прокидалася посеред ночі, йшла на кухню, а вранці не пам'ятала, чи вмикала світло. Проте думка про те, що хтось сидів на четвертому стільці, вперто поверталася.

     Стілець стояв трохи відсунутим від столу. Марта уважно розглянула ніжки. На світлій плитці не було подряпин чи інших слідів переміщення. Вона торкнулася темної спинки, і деревина тихо рипнула під пальцями. Звук виявився майже таким самим, як уночі. Марта відсмикнула руку, роздратована власною реакцією. Потім узяла кухонний рушник і витерла слід від чашки.

— Ти знову його розглядаєш? — почувся за спиною голос Дениса.

    Вона обернулася. Чоловік стояв у дверях, тримаючи в одній руці телефон, а в іншій — футболку, яку саме збирався одягнути.

— Тут уночі хтось сидів. Я чула, як скрипів стілець, а потім дзенькнула ложка. Подивися, навіть слід від чашки залишився. І ні, перш ніж ти запитаєш, я вчора ввечері витерла весь стіл.

Денис підійшов ближче й подивився на місце, яке вона показувала.

— Ти вже його витерла?

— Так. Не подумала, що нам доведеться збирати докази з кожної плями на кухні.

— Я просто запитав. Якщо хочемо зрозуміти, що відбувається, треба хоча б залишати все так, як знаходимо. Учора ти почула скрип, сьогодні побачила слід. Але це ще не означає, що хтось сидів тут уночі.

    Марта важко зітхнула. Вона не хотіла знову сперечатися, тим більше що Денис говорив розумні речі. Проте її дратувало, як легко чоловік відокремлював одну подію від іншої. Він дивився на кожен випадок окремо, наче всі вони не відбувалися в одній квартирі протягом кількох днів.

— Тоді поясни мені, звідки взявся стілець. Ми його не купували, не привозили й не бачили під час огляду. На фотографіях його немає. Камера нікого стороннього не зафіксувала. Може, варто нарешті припустити, що ми маємо справу не зі звичайним сусідським жартом?

Денис поклав телефон на стіл.

— Я припускаю, що ми чогось не знаємо. Але це не означає, що потрібно відразу шукати надприродне пояснення. Якщо виявиться, що хтось має доступ до нашої квартири, це буде серйозна проблема, навіть без усіляких привидів. Я сьогодні заміню серцевину замка. А ти, будь ласка, не намагайся перевіряти ті правила на практиці.

Остання фраза змусила Марту насторожитися.

— Чому ти раптом про них згадав?

— Бо я бачу, як вони на тебе впливають. Спочатку ти боялася дзеркала, тепер не хочеш пересувати стілець. Завтра почнеш рахувати, скільки ночей минуло після переїзду. До речі, ми навіть не знаємо, від якого моменту автор записки пропонує їх рахувати. Від купівлі квартири, заселення чи появи самого папірця? Там же нічого не пояснено.

    Марта не відповіла. Вона справді кілька разів подумки рахувала ночі, намагаючись зрозуміти, коли настане та сама сьома. Тільки тепер помітила, що Денис має рацію: у записці не було зазначено, з якого дня починати відлік. Ця невизначеність непокоїла сильніше за саму заборону.

— Можливо, хтось саме цього й домагається, — тихо сказала вона. — Щоб ми постійно чекали чогось страшного.

— Ось із цим я згоден. Тому не будемо робити йому такої послуги.

     Денис узяв футболку й пішов перевдягатися. Марта залишилася біля столу, дивлячись на четвертий стілець. Його присутність уже починала здаватися звичною, і саме це лякало найбільше. Ще вчора вони обоє були впевнені, що меблі з'явилися невідомо звідки. Сьогодні чоловік уже розмовляв про них як про звичайну частину інтер'єру.

     Після сніданку Денис поїхав у будівельний магазин, а Марта взялася за прибирання. Вона вирішила нарешті розібрати останні коробки, щоб квартира перестала нагадувати тимчасовий склад. Тимко допомагав їй у вітальні: складав книжки на полиці, сортував іграшки та час від часу знаходив речі, про існування яких давно забув. На кілька годин дивні події відійшли на другий план. Хлопчик навіть почав жартувати, що вони переїхали в квартиру, яка сама виробляє коробки, бо скільки їх не розбирай, менше не стає.

      Марта сміялася разом із ним. Їй подобалося бачити сина таким, яким він був до переїзду: допитливим, балакучим, захопленим власними вигадками. Вона ловила себе на думці, що останнім часом надто часто дивиться на нього з тривогою, наче очікує почути нову страшну історію. Можливо, потрібно було більше уваги приділяти звичайним сімейним справам, а не постійно повертатися до нічних подій.

       Близько полудня вони знайшли старий фотоальбом. Він лежав у коробці разом із книжками, кількома дитячими малюнками й невеликою дерев'яною рамкою. Марта відкрила альбом і всміхнулася. На першій сторінці була фотографія з їхнього весілля: Денис у темному костюмі, вона в білій сукні, обоє молодші, худіші й такі щасливі, наче попереду на них чекатимуть лише хороші речі.

— Мамо, а чому тато тут такий дивний? — запитав Тимко, зазираючи через плече.

— Бо тоді він ще не знав, що житиме з нами двома. А ми, як бачиш, люди непрості.

       Хлопчик засміявся. Вони перегорнули кілька сторінок, розглядаючи фотографії з відпусток, днів народження й перших років Тимкового життя. На одному знімку він сидів у дитячому кріслі, весь вимазаний кашею, а Денис намагався нагодувати його маленькою ложкою. На іншому вони стояли біля моря, тримаючись за руки, а вітер розвівав Мартине волосся.