Розділ 5

Голос із вентиляції

      Денис переглядав нічний запис уже втретє. На екрані телефона тягнувся знайомий коридор, освітлений нічником біля шафи. Камера працювала справно: зображення залишалося чітким, а час у верхньому куті змінювався секунда за секундою. О 00:41 зі спальні вийшла Марта. Вона пройшла до ванної, затрималася біля дверей і зникла всередині. За дев'ять хвилин з'явилася знову, цього разу значно швидше, ніж заходила. Навіть на невеликому екрані було помітно, як вона притискала руки до грудей і раз у раз озиралася. Невдовзі зі спальні вийшов Денис. Вони разом повернулися до ванної, пробули там кілька хвилин, після чого пішли спати. Більше камера не зафіксувала нічого, крім кількох змін освітлення, спричинених автомобільними фарами за вікном. Марта стояла за плечем чоловіка, уважно вдивляючись у запис. Їй хотілося побачити хоча б щось незвичайне: чужу тінь, рух біля дальньої стіни, невідому постать. Але коридор залишався порожнім. Навіть тоді, коли вона перебувала у ванній і бачила своє відображення із запізненням, за дверима ніхто не проходив.

— Тобто виходить, що в квартирі нікого стороннього не було? — запитала вона.

Денис поставив відео на паузу й відклав телефон.

— Камера показує, що ніхто не заходив через вхідні двері й не проходив коридором у той час, коли ми спали. Це вже добре. Але вона не знімає ванну, тому я не можу сказати, що саме ти бачила. І ще раз повторю: я не вважаю, що ти все вигадала. Просто хочу відділити те, що ми точно знаємо, від наших припущень.

     Марта нічого не відповіла. Ще вчора вона б погодилася з чоловіком без заперечень. Сама завжди вважала, що будь-яку незрозумілу подію потрібно спершу перевірити, а вже потім робити висновки. Проте зараз його обережність дратувала. Чоловік говорив про факти так, наче вони мали якусь вагу лише тоді, коли їх можна було виміряти, записати або побачити на екрані. А вона стояла перед дзеркалом і на власні очі спостерігала те, чого не повинно було існувати.

— Ти ж сам бачив відбиток, — нарешті сказала вона. — Він не з'явився з повітря. Хтось торкався скла, і це точно була не моя рука.

— Я бачив відбиток. Але ми не встановили, чий він. Це різні речі. Якщо хочеш, сьогодні зніму дзеркало й поставлю нове. Можемо навіть перенести старе в комору, а не викидати. Тоді принаймні не доведеться щоранку дивитися на нього й згадувати цю історію.

     Марта похитала головою. Вночі вона сама просила зняти дзеркало, але тепер думка здавалася неправильною. Якщо проблема справді була в ньому, позбутися предмета означало відмовитися від можливості зрозуміти, що сталося. Водночас вона чудово усвідомлювала, наскільки безглуздо звучить сама ідея про несправне дзеркало. Скло не може запізнюватися за рухами людини. У нього немає механізму, який можна відремонтувати, і жодна заміна рамки не здатна пояснити нічну подію.

— Нехай поки висить, — сказала вона. — Просто я більше не хочу, щоб Тимко заходив туди сам уночі. Поставимо йому в кімнаті пляшку води, а якщо знадобиться до туалету, нехай будить нас.

      Денис уважно подивився на дружину, але сперечатися не став. Він уже запізнювався на роботу, тому допив каву, зібрав інструменти й пішов перевдягатися. Марта залишилася на кухні. Вона мимоволі глянула на верхню шухляду, де лежав аркуш із сімома правилами, але відкривати її не стала. Їй не хотілося знову читати заборони, які дедалі сильніше впливали на її поведінку.

      До обіду все було спокійно. Тимко прокинувся у хорошому настрої, поснідав і майже годину розмовляв телефоном із другом. Марта розклала документи, перевірила робочу пошту й нарешті знайшла місце для кількох коробок, які досі заважали проходити коридором. Квартира поступово набувала звичного вигляду, хоча в деяких кімнатах усе ще пахло пилом і старими меблями. За вікном було тепло, але не спекотно. Марта відчинила кухонну кватирку, щоб провітрити приміщення, поставила чайник і почала готувати обід. Перший звук вона почула, коли чистила картоплю. Здавалося, десь далеко заплакала дитина. Плач був коротким, приглушеним, із високими схлипуваннями, які ледь пробивалися крізь шум води з крана. Марта вимкнула воду й прислухалася. Звук одразу стих. Вона підійшла до вікна. У дворі двоє хлопчаків ганяли м'яч, біля лавки розмовляли жінки, а неподалік дитячого майданчика стояла коляска. Марта вирішила, що плакала дитина в колясці. Вікно було відчинене, тому навіть віддалені звуки могли здаватися близькими. Вона повернулася до плити й продовжила готувати.

За кілька хвилин плач повторився.

      Цього разу Марта вже не була впевнена, що він долинає з вулиці. Звук був тихішим, але значно ближчим. Хтось схлипував короткими, нерівними поштовхами, намагаючись стримати сльози. Марта вимкнула витяжку над плитою, і плач раптом став виразнішим.

Вона повільно підняла голову.

Над кухонними шафами, майже під самою стелею, була невелика вентиляційна решітка. Звук долинав саме звідти.

     Марта завмерла з ножем у руці. Кілька секунд вона просто слухала, не намагаючись нічого робити. Потім обережно поклала ніж на стільницю й підійшла ближче. Плач затих, змінившись коротким хрипким вдихом. Їй здалося, що дитина намагається щось сказати, але не може вимовити жодного слова. Марта відступила на крок. У пам'яті сам собою виник третій пункт записки.

Не відповідайте, якщо з вентиляції плаче дитина.

     Вона відчула, як по спині пробіг холодок. Ще кілька днів тому ця заборона здавалася дурною вигадкою. Тепер Марта стояла на власній кухні й слухала дитячий плач, який долинав із вентиляційної шахти.

— Тимку, ти де? — покликала вона, намагаючись говорити звичайним голосом.

— У вітальні! — долинуло у відповідь. — А що?

— Нічого. Просто хотіла знати, де ти.

     Вона знову подивилася на решітку. Плач припинився. Замість нього з вентиляції долинав лише слабкий гул повітря. Марта зачинила вікно, перевірила, чи не працює витяжка, а потім знову прислухалася. Нічого. Їй стало соромно за власний переляк. У багатоповерхових будинках звуки часто передаються вентиляційними каналами. Вона чудово це знала. У попередній квартирі іноді було чути навіть розмови сусідів, особливо коли ті стояли безпосередньо біля витяжки. Можливо, на кілька поверхів нижче справді плакала маленька дитина, а звук просто піднявся спільною шахтою. Марта повернулася до приготування обіду, але тепер раз у раз поглядала на решітку.