Розділ 2.

Сім правил

     Наступного ранку Марта прокинулася від незнайомого звуку. Спершу їй здалося, що десь поруч працює старий холодильник, але за кілька секунд вона зрозуміла: за стіною дзижчить електродвигун ліфта. У попередній квартирі шахта розташовувалася далеко від спальні, тому подібних звуків вони майже не чули. Тут же кожен рух кабіни супроводжувався коротким низьким гудінням, яке стихало так само раптово, як і починалося. Марта полежала кілька хвилин із заплющеними очима, звикаючи до нового оточення, а потім простягнула руку до чоловіка. Його половина ліжка була порожньою. На телефоні світилася сьома сорок три. Крізь незавішене вікно проникало ранкове сонце, освітлюючи складені біля шафи сумки та дві нерозпаковані коробки. Марта ще не встигла звикнути до того, що тепер прокидатиметься саме тут. Зазвичай у перші секунди після сну вона безпомилково впізнавала кімнату за розташуванням меблів, скрипом підлоги чи плямою на стелі. Цього ранку довелося згадувати, де вона перебуває, і ця коротка розгубленість чомусь здалася неприємною. На кухні щось брязнуло. Почувся голос Дениса, який невдоволено бурмотів через те, що не міг знайти ложки. Марта усміхнулася, відкинула ковдру й пішла до ванної. У коридорі ще пахло картоном та меблевим поліролем, а на підлозі біля дитячої кімнати стояла відкрита коробка з книжками Тимка. Двері були прочинені. Хлопчик спав, розкинувшись посеред ліжка, а його блокнот лежав на тумбочці поверх кількох кольорових олівців. Марта зупинилася, прислухалася до рівного дихання сина й обережно поправила ковдру, яка сповзла майже до підлоги. Нічна розмова про незнайомця за стіною згадалася сама собою. Тепер, при денному світлі, ця історія здавалася ще більш безглуздою. Вчора у квартирі побувало стільки людей, що Тимко цілком міг переплутати одного з вантажників із тінню від дверей. І все-таки його останні слова не давали Марті спокою. Він сказав, що бачив постать, коли Денис носив коробки, хоча самого Тимка привезли пізніше. Можливо, хлопчик мав на увазі той час, коли батько переносив речі між кімнатами. Марта вирішила обов'язково перепитати його, але не зараз, поки він спить. На кухні Денис стояв біля плити у спортивних штанах і старій футболці, намагаючись перевернути яєчню. Поруч стояли дві чашки кави, а на стільниці лежав телефон із відкритим списком покупок.

— Доброго ранку, господине. Тільки не кажи, що яєчня підгоріла. Я вже й сам це бачу, — сказав він, помітивши дружину. — У нас тут сковорідка поводиться якось ненормально. На старій плиті я принаймні розумів, де слабкий вогонь, а де сильний.

— Може, проблема не у сковорідці, а в людині, яка вирішила смажити яйця на максимальній потужності?

— Я чекав підтримки. А отримав звинувачення.

     Марта поцілувала його в щоку й узяла чашку. Кава була надто міцною, але гарячою, і після кількох ковтків остаточно зникло відчуття ранкової розгубленості. Вони поснідали, обговорюючи покупки. Потрібні були штори, новий килимок у ванну, подовжувач для комп'ютера та кілька пластикових контейнерів. Денис наполягав, що спочатку слід перевірити розетки й сантехніку, а вже потім витрачатися на прикраси. Марта заперечувала, що квартира повинна бути не лише справною, а й затишною.

— Я й не кажу, що не треба купувати штори. Просто якщо виявиться, що під ванною тече з'єднання, то красиві фіранки нас не врятують. Я сьогодні все перевірю, а завтра можемо поїхати подивитися меблі. Домовилися?

— Домовилися. Тільки ти спочатку склади нормальний список, а не бігай десять разів до магазину по одному шурупу. І ще треба вирішити, що робитимемо з речами попередньої власниці. У шафах нічого особливого, але на антресолях я поки навіть не дивилася.

     Денис кивнув і повернувся до свого телефона. Марта тим часом розглядала кухню. За вікном було видно верхівки лип, сусідній будинок і шматок дитячого майданчика. На столі лежала скатертина, яку вони привезли зі старої квартири. Поруч стояла ваза з польовими квітами — мати вчора принесла їх разом із домашнім пирогом. Завдяки цим дрібницям кухня вже виглядала майже своєю. Тільки порожнє місце біля стіни, де попередні господарі, очевидно, тримали ще якісь меблі, здавалося надто великим.

     До обіду кожен займався своїми справами. Марта розкладала одяг і перебирала вміст шаф. Денис оглядав сантехніку, перевіряв автомати в електрощитку та фотографував дрібні недоліки, які планував усунути найближчими вихідними. Тимко прокинувся близько дев'ятої й одразу почав будувати з порожніх коробок фортецю, перетворивши половину вітальні на лабіринт із картонних стін. Близько одинадцятої Марта нарешті згадала про вчорашню розмову.

— Тимку, можна тебе на хвилинку? — покликала вона.

Хлопчик виліз із найбільшої коробки, тримаючи в руках машинку.

— Що таке?

— Пам'ятаєш, ти вчора розповідав, що бачив когось біля своєї кімнати? Я хотіла уточнити, коли саме це було. Ти сказав, що тато носив коробки, але ж тебе тоді ще не було вдома.

Тимко нахмурився, очевидно намагаючись пригадати послідовність подій.

— Я говорив не про тих хлопців, які носили наші речі. Тато вже сам переносив коробку з інструментами. А я стояв біля дверей і чекав, поки він поставить моє ліжко.

    Марта згадала, що Денис справді кілька разів виходив у коридор по інструменти. Отже, принаймні ця частина історії мала цілком просте пояснення.

— Зрозуміло. А ти впевнений, що не побачив тінь від когось із нас? Може, тато проходив повз?

— Мамо, я ж знаю, як виглядає тато. Там був хтось інший. Але якщо ти мені не віриш, то навіщо питаєш?

      Останні слова прозвучали ображено. Марта присіла перед сином і взяла його за руку. Вона не хотіла, щоб він відчував себе висміяним. Особливо тепер, коли переїзд і без того порушив його звичне життя.

— Я не кажу, що ти вигадуєш. Просто хочу зрозуміти, що сталося. Іноді ми бачимо щось краєм ока, а мозок домальовує решту. У мене самої так бувало. Якщо ще раз помітиш когось незнайомого, одразу клич мене або тата. Добре?