ГЛАВА 58 ПЕРЕЇЗД

Посеред суєти лише я, лише ти,
Очі в очі, рідні голоси.
Це все рай двох світів, краще і не знайти,
Не піду, не благай, не проси.

На могилці бабусі Вовка поправив вазочку, налив туди свіжої води й поставив жовті троянди.

— Бабуль, я отримав атестат. Прикинь, завершив школу без трійок. Я знаю, ти радієш. Твій улюблений серіал завершився. Усі щасливі, як ти й хотіла. А Соня не хоче за мене заміж виходити, - навмисне гучно, щоб я почула, пожалівся прямо на могилці Вовка.

— Не тисни, Вова! Не все так швидко, як тобі хочеться. Можливо, мене лякає такий стрімкий сценарій? – шукала аргументи.

— Блін, чудово! Ти хочеш, щоб ми рахували зірочки й говорили про квіточки роками, ага? – дорікнув Вова.

— Ой, тільки не прибідняйся. Коли це ти рахував зірочки? З ліжка не вилазимо. Я вже пояснювала, що потрібна згода мого батька. Вмовлю, тоді й заміж. Можливо, тобі й не важлива дана сторона питання, але я обіцяла своєму батьку, що вийду заміж лише з його згоди.

— А якщо він ніколи не погодиться? Будемо жити у блуді? – панікував Вовка.

— Погодиться. Мама з Владіком його пристойно опрацьовують. Якщо ще ти студентом станеш, то взагалі вважай питання вирішене, - мотивувала я вкотре Вовку.

— Вмієш ти, Соня, натиснути так делікатно, що навіть мізки з черепка вилазять, - чи дорікнув, чи комплімент зробив, це вже на мій розсуд. Отак він тиснув на мене із одруженням, я на нього – із вступом до вишу, кожен гнув свою палку, чекаючи, коли або вигнеться, як треба, або трісне.

У неділю Вова, щоб не відкладати переїзд у довгу скриньку, знайшов вантажний автомобіль із вантажниками і, майстерно керуючи процесом, оперативно провернув переміщення моїх речей (як виявилося численних) до себе додому. Деякі речі ми разом розмістили. Питання місцезнаходження комп'ютера вирішувалося довше за інших. Я вимагала, щоб він стояв у залі, Вова вважав, що його треба десь приткнути в спальні. Його кімната автоматично перетворилася на нашу спальню.

— Комп’ютер – то опромінення, - научала я. – Навіщо він потрібен у спальні?

— Кіно можна подивитися з ліжка, - шукав виправдання Вова.

— У спальні сплять, а не кіно дивляться, - обурювалася я.

— Не лише сплять, - уточнював Вова й при цьому очі блищали, як у грайливого кота.

— Та й не посперечаєшся з тобою. Роби що хочеш. Я завтра в школу піду, а ти можеш займатися розстановкою, як заманеться. Бо ми з тобою з кожного приводу будемо сперечатися, - здалася на милість переможця.

—    Отак би й одразу, - відверто зрадів, добившись бажаного.

У понеділок потрібно було здати завучу документацію. Як тільки впоралася з цим, так і пішла до директора – очікувала довгу й складну розмову.
Коли я поклала на стіл заяву про звільнення, директор прочитав і здивовано подивився на мене.

—    Чому?

—    У вас дуже багато через мене проблем. Адже так? Батьки зі своїми доносами докучають. Навіщо вам такий морально нестійкий педагог?

—    З вас гарний вийшов учитель, Софіє Костянтинівно. Доноси, на жаль, як були, так і будуть. Є категорія людей, яким лише дай написати кляузу на когось. Привід завжди знайдеться. Я зможу відстояти вас не лише у РОНО. Навіщо рубати згаряча? - обіцяв директор.

—    А раптом я зводитиму з розуму старшокласників? Що тоді?

—    Так і буде. Зводитимете. Класичний варіант, коли старшокласники закохуються у молоденьких гарненьких вчительок. Тільки от я не думаю, що ВИ щороку будете закохуватися в нового учня, - іронічно вимовив директор і лукаво посміхнувся в свої фірмові вуса. – Я так розумію, це була одноразова акція. 

—    Звідки така впевненість? – спитала я, провокуючи, бо сама то знала, що так воно і є.

—    Я дуже добре знаю людей. Не перший рік живу. Та й посада зобов'язує. Вам Вова не дозволить більше ніколи в житті ні в кого закохатися. Я не правий? Гарний хлопець виріс під вашим чутким керівництвом. Я спостерігав за ним останнім часом. А ще дякую пристойній кіпі доносів: розповідали, як у вас двох протікає роман. Все нормально, Софіє Костянтинівно. Це життя. Мені важче дивитися на самотніх жінок-вчительок, ніж на таких щасливиць, як ви. Він уже вимагав у вас руку та серце?

—    Так, не терпиться йому одружуватися, є така справа, - погодилася я.

—    Правильно. Я б на його місці також боявся втратити таку цінну жінку, - жартуючи, зізнався Петро Іванович. — Школа потребує таких, як ви, педагогів.

—    Не варто мене відмовляти. Я вирішила. Йду в журналістику, - спробувала це сказати рішуче, не стільки директору, скільки собі. Не вийшло, голос дрогнув, видавши мої сумніви. Петро Іванович це відчув.

—    Якщо за літо не передумаєте, тоді прийдете у серпні та напишете заяву. Але я сподіваюся, що любов до дітей та роботи переможе. І ще, чи не розкажете, хто розповів про доноси?

—    Навіщо вам?

—    Просто хочу знати.

—    Адже ви вже знаєте. А я уподібнюватися до деяких не буду.

—    Значить, Валерій Семенович, - здогадався (або все ж знав) директор.
Після розмови з Петром Івановичем я очікувала відчути себе вільною, але натомість у душі оселилося величезне запитання: що робити?  Щоб якось перемикнути думки, домовилася зустрітися з Наталкою. У мене було два місяці вільних, тож не проти була попрацювати в журналістиці. 

Невеличка кав’ярня «У Людмили» прихистила нас із Наталкою на пів години – більше у неї вільного часу не було.
— Ти нарешті вирішила звалити з цього піонерського табору? Вітаю! Мудре рішення! – одразу задала тон нашій розмові Наталка.

— Не зовсім. У мене канікули. Але, можливо, я піду зі школи, - вирішила не палити завчасно мости.

— Дивись, є кілька пропозицій. Перша – мені потрібен гарний коректор. Це монотонна робота, виправляти у статтях чужі помилки та ліпити милозвучні  речення. Ти мені потрібна будеш майже цілий день, тож робота в офісі.