ГЛАВА 50 ПСИХОЛОГ

Такого, як ти, не чекала,
Та доля підкинула саме тебе,
Що так полюбити я можу, не знала,
Куди нас життя заведе?

       Я так хотіла захворіти, щоб не йти до школи, що таки захворіла. Думки матеріальні – це не вигадки. Думала замотаюся у теплу ковдру, пожалію себе, поплачуся на прикрощі долі й полегшає. Ні, не легшало. І самоти теж не вийшло.  Діти забігали по черзі, складалося враження, що у них перегони, хто якісніше відвідає нещасного педагога.  Хто ніс фрукти, до речі, кілограмами, немов я бегемот який; хто шоколад та цукерки, також слонячими порціями. Хлопці притягли «Кагор», а Сашка Вігура – пачку вітамінів.

—    Це щоб улюблена вчителька  спилася? – жартувала я, крутячи в руках пляшку «Кагора». Діти  посміхалися, розуміючи мою іронію. – А це що за  наркотик? – вертіла я в руках пачку великих білих пігулок.

—    Це аскорбінки, - смішно висипав Сашка великі білі пігулки з паперової обгортки. – Їх можна багацько жерти, там аскорбінової кислоти зовсім трошки, - і простяг мені зразу п’ять пігулок. 

—    Дякую, Саша. Точно аскорбінки? – перепитала. Він посміхнувся. – Ви б не  бігали до мене, а то ще заразитеся, у мене грип, - кашляла я у марлеву пов’язку, яку весь час одягала, коли приходили чергові візитери. Але діти не слухалися й щодня або через день приходили  невеличкими делегаціями.  Довгоязика Дашка зізналася пізніше, що  не лише альтруїзм рухав моїми вихованцями – вони теж мріяли захворіти, щоб на контрольну з хімії в кінці тижня не втрапити. Вовка прийшов на другий день моєї хвороби, вигнав усіх дівчат, які, немов сороки, розповідали  останні шкільні новини, й критично оглянув мене,  замотану  в рожевий халат. Від нежиті мій ніс був весь червоний, а довкола очей  утворилися великі темні кола. Я зранку з жалем поглядала на себе у дзеркало – картина, скажемо так, не дуже естетична, зомбі прокинулося.

—    Страшненька, ага? – спитала я, розрізавши його тривале мовчання.

—    Просто виснажена хворобою. Тобі супчик чи борщик зварити? Там бабуся передала пиріжків. З м’ясом і сиром, - він  пішов на кухню й по-хазяйськи поприбирав там, помив посуд й поставив чайник на одну камфорку, а кастрюлю з овочами для супу на іншу.

 
—    Привіт  і величезна подяка бабусі від  помираючого педагога, - жартувала я, а сама трохи почала панікувати, оскільки  Вовчин спокій був рівнозначний  тиші перед тим, як накотить цунамі й традиційно знесе все на своєму шляху.

—    Ну, не все так хреново, як ти думаєш, - «культурно» заспокоїв мене Вовка. – Зараз чайок та дружня бесіда допоможуть зняти напряг від твоєї хвороби. 

Вовка заварив міцний чай з лимоном і приніс мені його разом із пиріжками прямо на диван, де я останнім часом окопалася серед подушок. Я їла пиріжки, запивала гарячим і запашним чаєм, не забуваючи хвалити бабусю Вови за те, що в неї золоті руки й вона виховала прекрасного онука.

—    Чай Тамари Гнатівни –  це не просто ліки, а суцільна панацея, - філософствувала я.

—    А я нещодавно якусь розумну передачу дивився, там казали, що найкращі ліки – це секс.
Я ледве не вдавилася. Вовка постукав мене по спині й запевнив, що так лікувати не збирався, і  взагалі невідомо чому згадав  усе це, мовляв, до слова.
—    А ще кошаки лікують. Може, тобі кота притягти? У давнину котів укладали на хворе місце, і вони знімали біль, - Вовка щиро посміхався й справляв враження медпрацівника без халата.

—    Розумник, ти хоча б у школу ходиш, поки я тут перекантовуюсь, чи користуєшся моментом?

—    У Жанночки, блін,  хіба загуляєш? І чого це ти про мене так погано думаєш, Соня Костянтинівно? Я навіть жодної двійки не схопив. Такий правильний, що самому гидко іноді. Може, мені відмінником стати? А що, по приколу!

—    Який прикол? Усі звикли, що ти нічорта не робиш. Раніше треба було думати, за голову братися. Тепер хоча б у хорошисти встигни вибитися.

—    На фіга? – чистячи мандаринку, спитав мій турботливий учень.

—    Як це нафіга? А поступати хтось збирається чи зразу лоба нехай бриють і до армії пошуруєш?

—    Соня, а я армії не боюсь… - і глибокий погляд у саму душу, за яким  розумію – точно не боїться.

—    Зате я боюсь. Два роки невідомо навіщо пропадуть.

—    Не пропадуть, а загартують, - здавалося, що у Вовки  на кожен мій аргумент був у запасі контраргумент.

—    Доки ти будеш закалятися, що буде з бабусею? Як їй без тебе? – тиснула я на хворобливе.

—    Нічого, переживе. Зате після армії, говорять, приходять справжніми чоловіками. Та й для тебе я вже не буду просто хлопчиком, - він так багатозначно глянув і, ймовірно, прочитав по моїм очам ( надто  відверто там було написано), що два роки розлуки – трохи перебор. – Писатиму тобі листи. Щодня. Ти перевірятимеш мої помилки, а я заучуватиму твої послання. Ти ж мене дочекаєшся? Якщо я тобі потрібен, правда.

—    Ти мені завжди будеш потрібен, - вирвалося в мене, і Вовка, як за командою, наблизився, зняв з мене марлеву пов’язку й торкнувся своїми вологими губами моїх сухих. Я відчула аромат його улюбленої м'ятної жуйки. Мене п'янила сила його пристрасті, здавалося, що моя кров просто закипить і не від високої температури. Але я відштовхнула Вовку, напялила назад пов’язку й насварила свого неслухняного учня:

—    Я хвора. Ти можеш заразитися і теж захворіти на грип.

—    Моя хвороба називається по-іншому. З твоїм грипом справиться, а якщо ні, то нічого, хворітимемо разом, - він відкинув плед і обійняв мене. - Заберемося в ліжко й прохворіємо десь місяць, ага, - йому було весело від такої перспективи. – Заодно перевіримо теорію про лікувальну властивість сексу.

—    Ти обрав не найкращий час для цього. Суп википить, - знайшла інший привід відвадити Вовку.

—    Це чудово, коли страва доведена до готовності, - він знову поцілував мене, але відчув мій страх і нерішучість, тож відсторонився. - Я можу прибратися, полити квіточки чи ще що?