ГЛАВА 47 СВЯТО КОХАННЯ

Валентинку подарую,
Щастя, радості бажаю,
Я нічого не мудрую,
Просто я тебе люблю…

Відсвяткувавши Різдво  з родиною, я якось  поспіхом почала збиратися назад до Києва.

—    А що, канікули хіба не до одинадцятого січня? – підозріло спитав тато. Він, як і більшість пересічних  громадян нашої країни, вважав, що  канікули – то відпочинок не лише для школярів, а й для вчителів. Ні, на канікулах вчителі працюють. 

—    Мені треба бути дев’ятого на педраді. Я ж декілька днів за свій рахунок взяла, - виправдовувалася. Але тато – живий рентген, обдурити який надто складно.

—    А що там мені Дімка молов, що в тебе наречений якийсь завівся? І не показуєш? – якщо так каже, то щось знає. А Дімку можна й прибити. - У вас з ним серйозно?

—    З ким? З Дімкою? Ні! – хотіла віджартуватися. Ага, зараз.

—    То я вже второпав. З тим, київським джигітом?

—    От коли буде серйозно, тоді й познайомлю, - відбрехалася.

—    Якщо Дімку бортонула, значить серйозно. Я не відмовився б подивитися на цього героя, поки ти там таємно з ним не повінчалася. Нинішні звичаї - це щось із чимось, - тато як завжди випив, і йому трохи розв'язало мову.

—    Обіцяю, що без твого відома та благословення ні заміжжя, ні вінчання не станеться, - йому потрібні були гарантії, і я згодна була їх йому дати, аби відчепився з дражливою темою.

—    Ще одне питання, а який подарунок ти купила? Гроші у банку зберігати  не можна довго, поцуплять, - резонне питання.

—    Ото якраз збиралася купувати.

—    І що це? Шубка? Пів магазину косметики?

—    Ні, таточко. У тебе, можливо й ненормальна донька, але це буде комп’ютер  з принтером і сканером. Я дізнавалася, грошей якраз вистачить і ще на помадку буде. Опановуватиму технології майбутнього. Курси вже пройшла.

—    Неочікувано, доця. Мати, а ми з тобою розумних дітей виховали, виявляється, - і пішов до своєї кімнати відсипатися. Все спитав, усе, що хвилювало, дізнався. Порядок.

Приїхала й справді зайнялася вивченням нових пропозицій на ринку комп'ютерної техніки. Щоб не було нудно, зателефонувала Вовці:

—    Привіт, потрібна твоя допомога.

Вова підключив якогось свого знайомого, який розбирався в комп'ютерах дуже добре. Цей Денис допоміг і вибрати комп'ютер, і програми потрібні на нього встановити, і принтер зі сканером підключив. Я, зрозуміло, не поскупилася, всі його послуги сплатила.

—    Ти впевнена, що тобі стільки всякого потрібно вдома? - оглянувши заставлений оргтехнікою стіл і павутину чорних шнурків під столом, спитав Вовка.

—    Більш ніж. Хочеш, розповім  те, що нам на курсах розповідали? Це офігенна штука! Тобі сподобається.

Ще б йому не сподобалося? Очі горіли, і було видно, що  зацікавлений, але спочатку явно не комп'ютером. Йому подобалося сидіти поруч, торкатися моїх рук, слухати, як розповідаю. А потім Вовка полюбив гру «Маріо», і тепер йому вже подобався комп'ютер. Маленький чоловічок бігав від павуків, збирав якісь коштовності й переходив із рівня на рівень. Навіть коли почалися уроки, Вовка годинами просиджував за цим неподобством. Тепер він мав привід частіше з'являтися в мене вдома.

—    Я чудіка, можна, поганяю? От як розкручуся, собі такий самий комп придбаю, - говорив Вовка. Спостерігати, як він грався, було диво дивне. Я ніяк не могла зрозуміти, кого я в ньому більше люблю: хлопчика чи чоловіка?

На початку лютого мій клас чергував  по школі. Все йшло спокійно. Навіть якось підозріло спокійно. Щодня чекала на «сюрприз», а його не було. Здивувалася до коріння волосся. Потім у програмі було чотирнадцяте лютого, у народі День усіх закоханих. Мені пощастило допомагати вчителям англійської мови у проведенні музично-літературного вечора, тому я заглибилася у витоки цього свята. Дивно спостерігати, як діти радісно сприймають запозичені в інших народів свята й навіть адаптують їх.

Ще у понеділок тринадцятого лютого працювала загальношкільна пошта. Старшокласники (і не тільки) підсуєтилися й добре підготувалися. Хтось накупив уже готових валентинок (благо, їх у кожному кіоску ще за місяць до свята було валом), хтось довго й ретельно виготовляв свої.

Я боялася, що Вова щось  учудить. Але він ходив надто спокійний, обравши позицію "а я подивлюся на твою реакцію".
А я… просто потопала в морі подарованих мені валентинок. Дівчатка, які розносили пошту цього дня, зіпсували останні уроки. На четвертому уроці, коли я розповідала у сьомому класі тему: «Маленький принц» Антуана де Сент – Екзюпері», а саме характеризувала образ Маленького принца, двері відчинилися й усміхнені Валя й Таня з 11-А видали валентинки, які адресувалися учням сьомого класу, а потім висипали мені на стіл близько трьох десятків валентинок. Діти зраділи, і поки я приходила до тями, хтось навіть примудрився порахувати червоні й рожеві серця.
На п'ятому уроці, коли в дев'ятому класі я говорила про Маргариту з «Фауста», дівчата висипали ще з два десятки сердечок, а на шостому уроці занесли великий плакат, на якому було наліплено двадцять чотири валентинки.

—    Від вашого класу, Софіє Костянтинівно! – урочисто повідомили. Дев'ятий клас піднявся й зааплодував. Було приємно й защеміло у грудях. Але настрій уроку, не кажучи вже про тему, були зім'яті.
Після уроків перед тим, як йти додому, я перечитала всі валентинки, задавивши в собі внутрішій порив виправити помилки в  коротких текстах. Сконцентрувалася на змісті послань. Це подарувало мені ще більше енергії. Хвиля  вдячності дітям за їхнє тепло та доброту накотила на моє серце й накрила його сповна. Але залишалася якась порожнеча – від Вовки навіть жодної валентинки. Це було так не схоже на нього. І його спокій, і безпардонність якось не пов'язувалися із загальним перебігом подій. Він не міг не скористатися цим святом, щоб не нагадати про себе і про те, як його мучить кохання. Але ж і я не ризикнула намалювати йому серце. Хоча б таємно.