ГЛАВА 45 КУРСИ

Моя біда не одинока:
У інших ті ж проблеми,
Страждають, як і я,
Над рішенням дилеми…

—     Це було гарно. Дуже гарно! Фейєрверк, - уточнила я Вовці, який зявився з-за рогу вулиці, коли я наступного  дня поверталася додому. Під час уроків чи то навмисне, чи так виходило саме собою, на очі мені не траплявся – не давав приводів для пліток. – А я думала, допоможеш встановити факс.

—    Я побачив  твого брата і цього… Якось типу третій зайвий, - він забрав з моїх рук пакунки із зошитами. – Блін, як ручки у цих пакетів не порвалися? Мені здається, цегла й та легша. Якого лішого ти тягаєш ці зошити? Жоден вчитель не париться  з цими перевірками так, як ти. Історичка нам результати самостійних в кращому випадку через тиждень каже. Пару разів взагалі губила – і нічо. А ти привчила всіх, що говориш оцінки на наступний урок. Закінчуй народ балувать!

—    Вов, мене на три тижні на курси відправляють. Компютер вивчати. За вами поки що Жанна Григорівна пригляне. Але ж ти розумієш, що у неї свій клас, тому треба допомогти, - виходить, що я просила його стримувати  в узді клас.

—    Соня, ти спочатку ранила, а потім убила. Три тижні??? А я?

—    А ти будеш навчатися, - спокійно й методично правильно.

—    Курси де?

—    Далеко. Львів. Гарне місто.

—    А на Камчатку тебе заслати не вийшло? – недурний, зрозумів, що курси непрості.

—    Мені справді потрібно освоювати комп'ютер. Це чудове рішення. Лише шкода, що серед навчального року. Але три тижні пролетять швидко. Все пройде, Вово, і це теж, - згадала слова із відомої притчі.

—    І я тобі не набридатиму, - озвучив думки вголос.

—    Я також буду сумувати. Але якщо чимось займатися, тоді час пролітає швидше, і не так важко на душі, - порадила.

Вова напрочуд  швидко підключив факс, і навіть протестували прилад, відправивши послання Наташці. Вовка швидко намалював чортика й пропустив листок, натиснувши зелену кнопочку. Я навіть не встигла висмикнути листок.

—     Наш зв'язок стає якіснішим. Схоже, подруга, що на вулиці ХХ століття, а не вози та карети, – прокоментувала Наташка. - Малювала не ти. Колись, хто?

—    Я, Наташ, просто останнім часом розучилася, - брехала.

—    Навпаки, шикарна замальовка. Але стиль не твій, - розкусила. – Коли чекати статтю про вундеркіндів? Ті, що індіго?

—    Скоро. Тільки я на три тижні їду освоювати компютер. Але думаю, там буде час для написання.

—    Та ти що, велика справа! Друковані тексти – це ж краса невимовна! А куди тебе заслали?

—    До Львова.

—    Моє ти щастя! Там Льончик, ну ти в курсі, наш креативний редактор, нову рубрику замутив. Екскурсія улюбленим містом. Напишеш про місто левів? Взимку там саме те… Тільки на Високий замок не раджу пертися, слизько, травматично.

—    Спробую. Якщо буде час вивчати місто,- начебто пообіцяла й  залишила  місце для відступу.

—    За три тижні я б Львів двічі по периметру й по діагоналі оббігла.

—    Не маю жодних сумнівів, - посміхнулася про себе. Яка була, такою й лишилася невгамовною.

—    ТИ не одягаєш обручку, - побачивши подаровану коробочку на трюмо, печально промовив Вовка.

—    Якщо я його одягну, усі почнуть питати. І що мені їм говорити? – повернула питання Вовці назад. Так і стояли у вітальні, дивлячись один на одного, доки Вовка не притіг мене до себе і не обійняв.

—    Пробач, я здаюсь егоїстичним. Просто боюсь прокинутися одного прекрасного дня, а тебе у моєму житті не буде.

—    Мене такі жахастики  теж лякають. Звикли ми  з тобою один до одного. Якби був маленьким, усиновила б. І ніхто б і слова не сказав.

—    А якби був старшим, заміж би вийшла? – гнув свою лінію.

—    Угу, - чесно зізналася, за що отримала приємний поцілунок. Зі смаком вишневої жуйки . Значить, він планував цілувати. Коли Вовчині руки пробралися під светра, я трохи відсторонилася. Вовка зрозумів:

—    Пробач, захопився. Все, йду. Шкода, що тебе не буде на бабулиному ювілеї.

—    Я куплю їй подарунок і постараюсь подзвонити, а ти від мене подаруєш?

—    Начебто іншого варіанту немає, - погодився Вовка.

—    Якби ти мені ще підказав, що вона любить чи хотіла б купити, га?

—    Вона поведена на квіточках у горщиках, - він цмокнув мене на прощання й втік.

У одному з квіткових магазинів знайшла вазон із мініатюрними лимончиками. Ось його й купила. А ще пухову хустку. З нею у мене завжди асоціювалася старість. Чомусь вважала, що у кожної бабусі має бути пухова тепла хустка.

До Львова я поїхала четвертого грудня. Повернутись мала двадцять четвертого. Точно такі ж курси проводилися і в Києві, я дізнавалася, але мене треба було видалити на деякий час з міста.  Проблема подлягала в тому, що я не проти була видалитися, взяти певний тайм-аут. 
Ще у п'ятницю, попередивши клас, щоб не ганьбили мене та себе, попросила терпіння Жанни Григорівни не перевіряти. У свою чергу, Жанну Григорівну попросила не застосовувати свої диктаторські постулати, бути м'якшою. Вона мені обіцяла зробити все можливе. З мого боку було обіцяно презент у вигляді львівського шоколаду.

Як молодий фахівець із великими перспективами я мала освоювати комп'ютер на рівні користувача. Я й сама збиралася порозумітися з цікавою іграшкою сучасності, а тепер мені така можливість представилася й навіть безкоштовно, то чому ж не скористатися?

Усіх нас, переважно молодих вчительок ( вчителькі у віці важкі на підйом), у перший же день розділили на чотири групи й роздали завдання, яке належало здати наприкінці навчання: надрукований план будь-якого уроку, реферат на педагогічну тему та презентацію до відповідної теми з предмета, який викладаємо. Я хоч якесь поняття про комп'ютер мала: як він включається і як вимикається, а 90% дівчаток, особливо ті, які з маленьких містечок, комп'ютер панічно боялися, а слово «презентація» для них мало таємний підтекст і асоціювалося зі словом «екзекуція».