ГЛАВА 44 ДОГАНА І ПОДАРУНКИ

Не соромте мене, не соромте,
Те, що винна, я знаю сама.
Не засуджуйте, просто затямте:
Я кохаю, лиш в цьому і винна…

Зима настала, як завжди, раптом. Просто вранці двадцять восьмого листопада, саме у мій день народження, випав сніг. Я б і не згадала про те, що стала на рік старша (чомусь не люблю святкувати день народження), якби вранці не розбудив телефонний дзвінок.  Дзвонила мама:

—    Доця, зі святом! Ми тобі з татом бажаємо щастя, здоров'я та багато – багато всього, чого сама хочеш. Там увечері Владік приїде з подарунком. Будь вдома, добре?

—    Яким подарунком? - щось я не пам'ятала, щоб оговорювали подарунок.

—    Тато сказав, що це сюрприз. Не псуватиму. Легкого тобі дня, Сонечко.

—    Дякую, мам.

Як часто трапляється, перша негода у вигляді зовсім незначного снігу змушує пасажирів розчаруватися у роботі міського транспорту. На зупинці було так багатолюдно, що навіть якби автобус і прийшов, то перспектива штовхатись у переповненому салоні не приваблювала: щось віддавлять, щось відірвуть та ще й насварять. Як наслідок – зіпсований настрій на весь день. А в мене попереду ще уроки, на яких і мої милі дітки можуть спокійно почаклувати над створенням гидкого настрою. Тому я вирішила не чекати, доки приїде автобус, а вийшла раніше, щоб пішки дійти до школи – час дозволяв, адже першого уроку за розкладом у мене не було.

Розраховувала, що підготуюся, але на порозі побачила директора. Шосте відчуття підказало – по мою душу. Швидко перебирала в пам'яті, що могли наробити мої, щоб зі мною хотів поговорити сам Петро Іванович? Зазвичай розмовляти доводилося із завучами з приводу дитячих витівок. Петро Іванович запросив мене до кабінету та запропонував сісти.

Він був чемним, але не посміхався, як завжди. Взагалі поводився неприродно стримано. Почав розмову з якогось рішення РОНО відправити прогресивну молодь на двотижневі комп'ютерні курси, і що мені, як молодому фахівцю, можна було б освоїти нові технології, бо час невблаганно наступає на п'яти. Я слухала, кивала головою, але чекала, коли він почне говорити по суті, бо цю інформацію, про курси, мені могла й завуч сказати. І він почав:

—    Софіє Костянтинівно, ви – молодий педагог. Дуже гарна жінка, але маєте розуміти, що суспільство суворо засуджує виникнення ніжних почуттів між учнем і вчителем. Підліток – це не остаточно сформована особистість, не здатний адекватно й правильно оцінити своє захоплення. Ви мене розумієте?

—    Так, - погоджувалась я, а самій просто соромно було підняти очі. - А що мені робити?

—    Вчитель зобов'язаний не допустити таких стосунків. Ви доросла людина. Вам довірили дітей навчати, а не спокушати. І навряд чи це кохання. Просто тимчасове захоплення. Ейфорія.

—    А якщо кохання? - я зважилася нарешті підняти очі, й директор сам збентежився, адже мені вже давно розповіли, що перший свій шлюб він узяв зі своєю студенткою. – Ви любили? Пробували собі заборонити любити? Отож. І я теж не можу вбити у ньому це почуття. А в собі й подавно. Повірте, я багато перепробувала способів. Не працюють.

—    Софіє Костянтинівно, голубушка,  я розумію, він незвичайний учень, дорослий, мислить по-дорослому. Дуже привабливий хлопчик. Я намагаюся зрозуміти вас. Але він учень. І суспільство, в якому ми живемо, не дозволить такому почуттю вижити. Зупиніть це. У вас буде ще багато чоловіків. Із вашою зовнішністю – це не проблема. Зрозумійте, всі шишки впадуть за це кохання на вас. Спробуйте озвучити почуття рідним, вашим рідним. А як вчителька ви виглядатимете такою собі підступною інтриганкою, яка «збожеволіла» й задурила голову дитині.

—    Титаренко – дитина? Це вже перебір! - не витримала я.

—    Але ж ви розумієте, що у стінах школи Титаренко – дитина. Ніхто не стане розбиратися, яка це дитина і чи не вона задурила голову цій вчительці, - методично наполегливо вбивав у мій розум свою лінію директор.

—    У стінах школи Титаренко тримається пристойно. Я можу заборонити йому виявляти почуття на людях, але заборонити кохати, на жаль, не в моїй владі.

—    Голубко, я не перший рік живу на цьому світі. І жінок різних зустрічав. І знаю точно, що якщо жінка чогось захоче. Одним словом, все в її владі, абсолютно все. І вбити може, і воскресити. До речі, до мене дійшли чутки, що не Титаренком єдиним…, - директор якось зухвало прибив мене поглядом.

—    То під цю дудку мені зараз половину школи припишуть, - не здивувалася. Пліткам властиво перебільшувати, причому, дуже сильно.

—    Отож бо. Вся проблема, Софіє Костянтинівно, не в тому, що ви їм подобаєтеся і вони без перебору закохуються… Усі ми навчалися в школі, молода вчителька, щодня на очах, буває, хлопчаки ростуть, виробляється якийсь там ідеал жінки… все це не те. Вчитель має бути недосяжним, - директорові важко було підібрати потрібні слова, але він дуже старався. – Ви для них маєте бути, як богиня: гарна, горда й недосяжна. А ви?

—    А я не богиня, - заперечно похитала головою. – Звичайна жінка. Людина.

—    Я не про це, Софіє Костянтинівно. Ви перетворилися для них на подружку. І зранку до вечора граєтесь у цю довбану, вибачте, від дітей нахапався слів, демократію. Так не можна!

Ці слова я чула десь. Таке мені радила Жанна Григорівна. Політика одна на всю школу. І мені раптом так захотілося сказати все, що я думаю з цього приводу. Я відкинула усі табу, набралася сміливості й сказала:

— А як можна? Відгородиться від дітей уроками і все? Я навчалася у радянській школі, Петре Івановичу, і весь час нас запевняли, що вчитель – святий. Ми важко уявляли, що вчитель із плоті та крові! В результаті учительство у нас дуже дивне вийшло. Як ми дивувалися американцям – у них фотографії коханих та рідних – на робочому столі! А ми все прикриваємо, ховаємо. Усі десять років я дуже хотіла поговорити хоча б з одним учителем про життя, а не про математику, літературу, історію. А такого вчителя не було. Добре, що зі мною хоч батьки вдома розмовляли, а з цими ніхто не розмовляє, ніхто не пояснює простих життєвих істин, яких немає в підручниках. Пріоритети школи давно треба міняти. Раніше вчили, щоб знали, а тепер треба вчити, щоби вміли жити. І жити не щоб інувати, а щоб щасливими.