ГЛАВА 42 ВІДЛУННЯ ВІЙНИ

Давно минули дні війни,
Але й сьогодні, в наші дні,
Знаходять міни в полі діти,
Знов привід виховну робити…

За правило взяла перевіряти предметні сторінки в журналі, щоб своєчасно побачити двійки та мінуси, позначені вчителями олівцем, встигнути відреагувати й примусити нерадивих учнів виправити усі «косяки».
 
—    Одинадцятий бе, хто забув, що клас випускний? Може, варто напружитися, щоб атестат не довелося на цвяшок вішати? – звералася до їхньої совісті, розуму, честі – до всього, до чого могла звернутися. Декому доходило, декому – не дуже. 

І тут відкриваю сторінку журналу «Фізична культура» й бачу стовпчик із двійок.  Ручкою, а не олівцем! Першим бажанням було вбити Валеріка, другим – повиривати йому ті руки, які виставили ручкою п’ятнадцятьом  учням класу  двійки. За що? Плюнути не змогли далеко, чи що?

Трохи заспокоївшись, увімкнувши всю дипломатію, на яку була здатна, я попрямувала до спортзали. Без слів пройшла по діагоналі до столу Валерія Семеновича, поклала журнал 11-Б розкритим на сторінці «Фізична культура» й запитливо поглянула, мовляв, що це? Валерік зрозумів, але на його самовдоволеному обличчі позначилася недобра усмішка.
—    Все нормально. Це лише початок чверті. Виховую. Відмовилися вчитися робити фігури на брусах. Бачите, їм снаряд був погано закріплений. Та не хвилюйтеся ви так, Соня Костянтинівно. Ваші улюбленці не постраждали. Ні відмінники, ні Титаренко з Соколовим, – і дивиться, як я відреагую.

—    Зауваження щодо поведінки, Валерію Семеновичу, пишуться у щоденники у формі зауважень, а не паршивих оцінок у журналі, - якомога спокійніше сказала, хоча з грудей намагався вирватися вулкан обурення.

—    Просив щоденники. Усі масово забули. У Агєєва песик згриз, а у Маркіна крокодил  зжував.

—    Який крокодил? – було відчуття, що наді мною знущаються.

—    І я попитав, який? Сказав, що домашній улюбленець. Який господар, такий і улюбленець. От ви що вдома тримаєте? Напевне хом’ячка чи то котика? - і либиться. Блін, не вчитель, а ідіот.

—    Не вгадали. Нічого я не тримаю. А снаряд дійсно був погано закріплений? – я-то знаю, що не в снаряді справа.

—    Як можна? Перевіряю завжди. Накой мені такі проблеми? У тюрягу через цих недоумків не дуже хочеться.

—    Можна було мені про щоденники сказати. Я б знайшла ті щоденники. Або батьків викликала в школу, - про те, що дітей недоумками називати – себе показувати не з кращого боку, промовчала, бо «сізіфова праця», чесне слово.

—    Навіть не сумніваюсь. У вас свої методи дресирування  молодняка. Начуваний. Я в турпоходи з ними не ходив і по виставках  котів не бродив, - і знову, немов скорпіон, ужалив – дивиться, коли отрута подіє й жертву можна вже буде жерти. Та я тверда, удавиться.

—    А це ви зараз до чого сказали? – не витримую, підвернулося б мені тоді  під руку щось важке, хряпнула б по його самовдоволеній пиці.

—    Ні до чого. Просто у такої жінки може бути й краща партія, аніж два шмаркача.

—    Чи не на себе часом  натякаєте?

 
—    Та вже ж краще буду, аніж Титаренко з Соколовим. Чи тут кількість є головним фактором? Накой вам такий резонанс по школі? Старшокласники  говорять про вас на кожному кроці. А колеги не можуть зрозуміти, як така мила, гарна, вродлива  і в такому багні по самі вуха опинилася?

—    Неправі ви, Валеріє Семеновичу, ой, як неправі. І Титаренко, і Соколов в сто разів кращі за вас. Хоча б тим, що не тріпаються  на кожному кроці.

—    Попруть вас зі школи через цих красунчиків, згадаєте мої слова.

—    Я не боюсь. Без роботи не лишуся. Зверніть увагу, я до вашого особистого життя не лізу. Хоча в ньому порядком і не пахне.

—    Але я це особисте життя вмію приховувати. Дуже цінна навичка, погодьтеся?

—    Шило в мішку все одно не приховаєш. Ще раз так масово покараєте моїх дітей – розмовлятимемо в кабінеті директора. І батьків нацькую. Тих дівчаток, яких ви лапали, Валерію Семеновичу, коли вони виконували вправи на брусах. Чи ви думали, що я не знаю?

—    Вони хоч у ліжку гарні? Варті того? Чи вам їх і там навчати доводиться? - виплеснув солідну порцію отрути Валерік. Ото, як кажуть, що у кого болить, той про те і тріпається своїм брудним язиком.

—    Невиправне  хамло ви! З такими комплексами ви усіх пліткарок  в школі обскакали. Треба підкинути директору ідею провести конкурс «Пліткарка року». Зразу можна вам диплом за перше місце виписати, - не лишилася в боргу й швидко пішла. Мене всю просто трусило. Мало того, що Титаренка, так ще й Соколова мені прималювали. Яким боком? 

Я розуміла, що  Валерік був просто рупором тих пліток, які повзали лабіринтами шкільних коридорів, підсобок та класних кімнат.  Мене дико дратував фізкультурник, але один випадок трохи зменшив його запал.

У 8- А я запізнилася трохи на урок і остовпіла, коли побачила, що всі стоять тихенько біля парт і чекають, коли я дозволю сісти. В принципі - нормальна поведінка як для нормального класу. Але для 8-А то було не нормально. Скоріше – аномально.
—    Доброго дня, діти, сідайте, - сказала я, доки йшла від дверей до столу. Поклала класний журнал на вчительський стіл та давай писати на дошці тему «Гомер – автор «Іліади» та «Одіссеї». Потрібно було швиденько згадати про Гомера (благо, про цього давньогрецького письменника  трохи відомостей залишилося) і перейти до цікавішого матеріалу – зустрічі Одіссея з циклопом Поліфемом. 
—    Згадайте, будь ласка, хто такий Гомер і де він жив? - почала я з актуалізації вивчених на минулому уроці знань. Можливо, вдома читали не всі, припускаю, але завжди знаходиться пару розумників, які просто запам'ятали те, що я розповідала на уроці, і тоді я чула свою розповідь у злегка викривленому вигляді. Я навіть такий термін застосовувала «інтертрепація» - невдалий переказ. Якщо вдало – інтерпретація, якщо ні – інтертрепація. Але сьогодні нічого не було і не передбачалося. Натомість панувала тиша, така дзвінка  й густа, як у танку. Я все більше дивувалася. Ні, це 8-А взагалі? У тих завжди щось валилося, летіло, розбивалося, крейди не було (потім дізналася – їли, реально їли, у дітей не вистачало заліза в організмах), шум і гам. Я їх завжди пів уроку  всаджувала і мотивувала до навчання. А тут навіть Безухов Паша сидів, як до стільця прибитий. Що трапилося? І очі у всіх перелякані – перелякані.