Практична педагогіка

ГЛАВА 40 ПОЇЗДКА В КАРПАТИ


Путівку до Карпат під час осінніх канікул нашому класу вручили урочисто на лінійці. Але всі керівники класів глянули на мене, як на корову перед убоєм. Я зрозуміла ці погляди значно пізніше.  Спочатку довго перебувала в ейфорії від подорожі, яка ось-ось мала відбутися.

—    Куди тебе несе з цими красенями та красунями? – сумно питала Жанна Григорівна. – Реально спокійно жити набридло?

—    Чому ви так упереджено? Вони великі, шмарклі підтирати не потрібно, шнурки зав’язувати  також не треба, - заспокоювала я  її. Але видно було, що жінка не на жарт хвилювалася.


—    Дівчинко моя, вони справді великі. Зараз як почнеться: дискотеки, перепої та гулянки із залізанням через вікна. Я колись зі своїми до Львова їздила, то закривала на ніч у номерах. Під ключ, - давала цінні поради Зінаїда Кирилівна.

—    Ви там суворіше з ними, Софіє Костянтинівно! Може, вам як помічника Валерія Семеновича відправити? – лукаво підморгувала Олена Дмитрівна.


—    Боже борони! Дякую, я якось розберуся сама. А то ще з ним проблем не оберешся, - переконувала я оточуючих і саму себе.

По ходу  зборів виявилось, що п'ятеро учнів мого класу не можуть поїхати. Я тихо раділа, що Агєєв через змагання не міг приєднатися до класу, бо без бійок впевнена, що не обійшлося б. Причому, почалися б ці бійки прямо на вокзалі. Загорська Настя захворіла та лежала в лікарні. Лізу Гаврилюк батьки завезли до села, аби допомагала бабусі.

Вова теж не їхав. І я цьому навіть була рада. Він не міг залишити бабусю, бо вона щороку в цей час  лягала до лікарні на профілактику. Коли Новікова Олена дізналася, що Вова не їде, також відмовилася побачити красу Карпат.
Таким чином, я мала везти дев’ятнадцять учнів, а не двадцять чотири, як планувалося. Я агітувала батьків поїхати зі мною та допомогти наглядати за дітками, але ніхто не міг залишити роботу на п’ять  днів.

На вокзалі з метою попередити запізнення зібралися заздалегідь, за годину до відправлення  потягу. Відчувши відсутність Вови, Едік Соколов розійшовся не на жарт. Він узявся мені допомагати і бути щось на кшталт правої руки: бігав дізнаватися,  на яку колію подадуть поїзд, консультував усіх у питаннях, де на вокзалі що, бо їздив на змагання часто – вокзал знав, як свої п'ять пальців. Я ініціативу та запал хлопця не гасила – нехай почувається корисним.
—    Софіє Костянтинівно, хочете чебурек, такий смачний? - Едік стояв у мене перед носом й пхав майже в обличчя апетитний рум'яний чебурек. — Тримайте, це вам. Я там, у бабці купив.

—    Я вражена, Едуарде, твоєю щедрістю, але вибач, я не їм такого, - відмовилася. – І тобі не раджу. Невідомо, з чого ця їжа зроблена. А ми ж у дорозі, треба з їжею обережно.


Едік ображено відступив і почав їсти куплений чебурек із подвійним апетитом. Я чула, як він щось бурчав собі під ніс. Розібрала лише: «Нормальний чебурек. Наші майже всі  купили».

Які ті чебуреки "нормальні", я дізналася вже вночі. Але спочатку була божевільна посадка у потяг. Крики і суєта тривали доти, доки не видали постіль. З'явилася цікава робота, що вимагає вміння та вправності, адже необхідно було заштовхувати подушки в наволочки, які були за розміром меншими за  самі подушки. Далі всі поступово розбилися по групах й затихли.

Я на деякий час забула, що вчитель, і дозволила собі пограти з хлопцями в карти (і це я грала в азартні ігри), а з дівчатами побалакали про справжніх чоловіків та про косметику. О десятій, як і належить, оголосила відбій. Дивно, але лягли всі. І навіть не галасували. Вірна ознака – веселощі чекають попереду.
Вночі мене розбудила Маша Яковенко. Вона просила пошукати якусь пігулку від болю в шлунку. Я набрала в дорогу "Но-шпи" та "Смекти", але коли побачила чергу до туалету, то зрозуміла, що проморгала ці чортові чебуреки. Довелося поратися всю ніч біля нещасних любителів фаст-фуду. Одних рвало, інші не відходили від туалету, займаючи чергу про всяк випадок одразу після того, як виходили. Дехто бігав у сусідні вагони, але незабаром провідники їх зачинили, бо не дуже їм хотілося потім вимивати після моїх якісно загаджені вбиральні.
Маші я сама особисто влила половину літрової пляшки мінеральної води та наказала викликати блювання, щоб очистити шлунок.

—    Як? - переляканими очима дивилася на мене Маша.

—    Два пальці глибше, і над унітазом. Вперед! – рекомендувала я. Допомогло. І о третій годині Маша вже спала. Едік знову бігав, допомагав. Незважаючи на те, що хлопець з'їв два чебуреки, йому було (слава Богу) хоч би хни.

—    Мій шлунок звиклий до таких передряг. Хоч  цвяхи жери, - жартував. Добре, що я сама не спокусилася тими чебуреками, інакше з моїм делікатним шлунком було б невесело. Поспати я змогла лише дві годинки, і ще годину в автобусі прикімарила, коли нас перевозили із Чернівців на турбазу «Едельвейс». Там усіх оглянула медсестра та щедро нагодувала ліками. 
Хлопців я розмістила на першому поверсі, дівчат – на другому.
—    А чого це так? – усе допитувався Вігура.

—    Щоб ми до дівок не лазили, – здогадався Костя. Велика сила – логіка!

—    Ні, так серенади співати зручніше, - пожартувала я.

Усі кімнати були двомісними. Моя також. Усіх було дев’ятнадцять, тому Едіка поселили одного.  Мені також виділили окрему кімнату.

—    А можна, я з вами житиму? Економія житлової площі, а? – посміхаючись, лукаво так спитав Едік, коли побачив, що моя кімната має телевізор. Доки я, шокована таким нахабством, підшукувала, щоб йому таке відповісти, Маркін Рома встиг раніше за мене:

—    Ти хочеш, щоб Титаренко відірвав тобі те, що мужикам дуже потрібне? Без наркозу!

—    Можна подумати, я його боюсь, - огризнувся Едік.

—    А я б на твоєму місці боявся, - не здавався  Рома.

—    Я люблю сама, Едуарде. Щоб нікому не було прикро, – нарешті знайшла потрібні слова.

—    Хоча б у гості до вас можна заходити? - ніяк не міг заспокоїтися Едік.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше