Глава 37 День учителя

Я винен сильно, не свари,
Упевнений – пробачила,
Люблю, не в змозі приховати,
Та й ти, напевно, полюбила…

Навіщо Вова запитував про мій улюблений колір троянд, я дізналася на концерті, присвяченому Дню вчителя. Є такий благодатний день, коли старшокласники проводять за вчителів уроки, а після уроків влаштовують тим самим щасливим вчителям концерт. Так би мовити, бонус за шкідливість. На виробництві молоко дають, а у школі – квіти, шоколад, концерти.

Мені пощастило цього року взагалі невимовно, бо всі уроки на п'ятницю розібрали старшокласники. Урок у самому 11-Б почав проводити… Вова. Коли він прийшов на перерві й запропонував цю ідею, я була в паніці.
— Це буде кінокомедія? Ти подуркувати хочеш? - чесно запитала. Іншого мотиву не бачила.
— Ні, проведу нормальний урок. Не так, як ти, але, гадаю, непогано, - непереконливо запевняв.
— А якщо чесно? – відчувала, що причина – в іншому.
— Хочу перевірити, може, в мені помер великий освітянин? - жартував. - Все просто, хотів, щоб ти відпочила цього дня. Та не боїсь, усі сидітимуть, як миші й не пікнуть.

Те, що не пікнуть, я була впевнена. А ще була певна, що без шоу не обійдеться. Провела заздалегідь бесіду:
— Соколова не чіпати! Не провокувати!
— Та накой мені цей клоун? Він сам почне вякати і мене провокувати, ось побачиш, - а непогану ідею підкинув з цим «побачиш». Вирішила сісти на задню парту та спостерігати. Почалося з того, що Вова увійшов до класу з указкою (де він її відкопав, не знаю) і видав:

— Сьогодні Сонею Костянтинівною буду я. Ша, всі сіли. Ви учні, не забуваємо.
— А як вас величати, Сонь Костянтинович? - це Соколов почав відразу псувати всю малину. Вова був готовий, але не полінувався, розвів руками, дивлячись на мене, мовляв, я ж казав, що вякатиме. Я жестами благала не піддаватися на провокації.

— Я Володимир Павлович для непосвячених. Соколов, якщо не заткнешся, викличу дурку, щоб тобі щось укололи болюче або по кумполу настукали чимось важким. Не забувай – день вчителя. Не псуй кров і нерви. В класі два вчителі! Отже, сьогодні ми поговоримо… - перемикнувся на тему «Постмодернізм» і непогано навіть провів урок. Коли Соколов ще раз вирішив підчепити Вову, запитавши про представників даного літературного періоду в різних країнах, Титаренко не розгубився й видав:

— На цю тему чудово підготувала доповідь наша учениця Софія Соломіна. Вона зараз коротко познайомить нас із видатними письменниками початку ХХ століття, а ви все законспектуєте. У Соколова конспект перевірю особисто. Два рази. І за це буде оцінка.

Я із задоволенням підіграла, зображуючи ученицю, яка виступає з доповіддю. Так приємно, що діти стали дорослими та вміють брати відповідальність. Навіть ворожість Соколова й Титаренко мала новий рівень – знищували один одного психологічно й морально, принаймні робили це словесно.

Наприкінці навчального дня всі піднялися до актової зали, щоб насолодитися концертом. Від кожного класу по номеру – свято на всю котушку! Чого тільки не було на сцені: гумористичні сценки, частівки, пісні, клоунади. Мої мені нічого не розповідали, тільки відпрошувалися порепетирувати кілька разів, і то не всі. В результаті на сцену вийшла Яковенко Маша у перуці, як в Алли Пугачової, й заспівала перероблену пісню «Мільйон рожевих троянд». Поки вона співала, на сцену віртуозно виходили хлопці мого класу. В руках у кожного було по два букети.
Коли пісня закінчилася, усі хлопці вийшли зі сцени до зали й вручили один букет мені, а другий – іншому вчителеві. В результаті всі сиділи з квітами, нікого не забули, а я так взагалі потопала у рожевих трояндах. Трошки панікувала – так багато квітів. Вова тихенько прошепотів на вухо:

— Вибачте, що не мільйон. А що з ними робити, ви знаєте. Варення допоможу варити, якщо напряг.

Так у мене ще ніколи не щеміло серце. Я тільки вдома оглянула, що мої дітки навіть шипи зі стебел видалили.

Після концерту я віднесла квіти до кабінету, а сама повернулася, бо мала ще чергувати на дискотеці. Цього разу мене поставили чергувати разом із Валерієм Семеновичем, учителем фізкультури. Завуч Олена Дмитрівна чомусь вирішила, що ми з Валерієм Семеновичем чудова пара, тому підробляла трохи свахою, зводячи нас із ним у нестандартних ситуаціях. Ефект чомусь виходив протилежний. Якщо раніше ми спілкувалися на рівні «Доброго дня», «Доброго дня», то тепер було «Це ви знову?» "Я теж не дуже радий вас бачити".

Рішення адміністрації не заведено обговорювати, тому під час чергування треба було примиритися та діяти спільно. Головне завдання чергових залишалося сталим – не дати старшокласникам напитися та побитися. В принципі ми вже знали контингент, тому уважніше стежили не за всіма, а за окремими учнями, від яких можна було очікувати неприємностей. Напивалися зазвичай у туалетах, тому Валерій Семенович наглядав за  чоловічою вбиральнею, а я –  за жіночою.
— Слухай, Танька, я думаю, Титаренко серйозно втюрився в Соню Костянтинівну. Ти бачила, як він дивиться на неї? Ні на крок не відходить? - почула я з дальньої кабінки, увійшовши до жіночого туалету. Акустика тут була солідною, тож я чітко розібрала кожне слово. Я навіть знала, кому належить голос. Тані Левченко із 11-А класу.

— Сонечка теж не промах, закохала в себе і Титаренка, і Соколова, і Валерік теж на неї нерівно дихає, ось, блін, чому одним усе, а тут…, - це з іншої кабінки відповідала Зоя Лозинська. Мене вже обговорювали в туалеті. Дожилася. Яка казкова популярність! Тепер я подобалася всім. Тільки незрозуміло, що із цим робити.

– Я тобі більше скажу. Вовка пообіцяв Едіку, що ніс розіб'є, якщо той до Соні хоч на метр підійде. Едік з Льошкою посперечався, що обов'язково з Сонею потанцює. Що буде? - дверцята відчинилися й вийшла Зоя. Вона сором'язливо опустила очі, побачивши мене й зрозумівши, що я все чула, пройшла повз. Таня Левченко навіть не соромилася. Нахабно задерши свій мініатюрний носик, сказала, мліючи: