ГЛАВА 35 ЗНОВУ ШКОЛА!

Я дуже скучила
За всіма й тобою,
Але треба бути гордою,
Треба бути німою!
  
За літо я відпочила, набралася сил і божевільних ідей, які обов’язково  хотіла реалізувати. Мені було цікаво, наскільки дорослими прийдуть до одинадцятого класу мої вихованці? Багатьох я побачила ще наприкінці серпня. Самі прибігли Ліза Гаврилюк із Лабутко Аліною. Через день майже половина класу заявилася: хто отримувати підручники, хто скучив і просто хотів поговорити. Запланована помивка класу на пів дня відбулася лише за півтори години. І все дякувати масовості. Знесли квіти, які я видавала на літо. Мабуть, все ж таки не ті, що видавала, — дуже підозріло багато було кактусів.  Я не стала акцентувати уваги, похвалила, помилувалася діточками й квіточками й перших обійняла, других розставила по підвіконнях.      
Після гучної першовересневої офіційної лінійки всі вирушили по своїм класам. Я теж зібрала свій тепер уже 11-Б на перший урок. Тиша – і всі слухають  сорок п’ять хвилин. Трохи сама не розсміялася. Коли це було? Та ніколи! Вперше! Після уроку всі збилися в пари та групи, обговорювали, як минуло літо. Багато хто, особливо хлопці, за канікули серйозно виросли, стали іншими. Денис Агєєв уже мав третій юнацький розряд і солідно косився на однокласників.                 
                   
Обособлено трималися лише двоє новеньких – Борисюк Діма та Соколов Едуард. Це були спортивні хлопці, які перебралися до столиці, щоб присвятити себе спорту. Вони поки що уважно вивчали контингент, серед якого збиралися навчатися.
Миколайчук Лариса та Мала Дашка традиційно сіли на задню парту вдвох. Лариса перефарбувала волосся в рудий колір, а Дашка примарафетилася пірсингом. Крім кільця у вухах, Даша причепила невелике колечко в носа і таке ж саме - на кінчик язика. Я навіть бачила, як дівчинка задирала свою білу блузу й показувала однокласницям блискуче колечко в пупі. Найбільше дісталося вухам – в кожному вусі красувалося не менше шести дірочок, у яких були одягнені металеві прикраси. По Даші було видно, що вона чекала, коли я почну критикувати її зовнішній вигляд, але я вирішила зайняти позицію спостерігача. Розглядала, як  колись у зоопарку дивного карликового пінгвіна – й усе.

Надала можливість покритикувати однокласникам. Як багацько коментарів Даша почула на свою адресу від своїх і майже вдвічі більше, але вже не таких делікатних, від «ашників»!  Я думаю, мої коментарі були б тут просто зайвими.

— Дашка - знахідка для металошукача, - іронізував Діма Скворцов, крутячи біля скроні вказівним пальцем.

— Та будь-який металошукач зламається, коли наша Мала до нього наблизиться, - іржав Маркін Рома.

– На сєпє споцятку пасиль, тюдо плілоти, – огризнулася Дашка, шепелявлячи через те, що їй заважало кільце на язиці вимовляти правильно слова.

— То нашій Даші не було чим зайнятися влітку. Розважалася, - приєдналася до плеяди критиканів Катя Алентова, яка тепер уже не так сильно вирізнялася своїм високим зростом, як минулого року. Були й вище за неї.

— А ти сьо, всє літо книські цітала, та? Клюпська наслася! - огризалася Даша. Але це було смішніше, ніж, якби вона мовчала.
— Крупська! Ги! – засміявся Славік Кондратюк. – Це ти мощно задвинула, Мала….

Я знала, що Катю обзивають Крупською через старомодну косу й ще через те, що дівчинка весь час носила синю спідницю за коліна. Але тепер Катя змінилася майже на всі сто відсотків: коротка стрижка й клітчаста спідниця-плісе до колін зробили її схожою на англійську школярку.
Найбільше моє потрясіння сталося, коли десь у середині першого уроку до класу зайшов Сашко Вігура. Я звикла бачити його в джинсах та сорочці незрозумілого кольору, а тут він був у справжньому «дорослому» костюмі при білій сорочці та краватці, та ще з букетом гарних гладіолусів у руці. Мало того, що він постукав у двері, увійшов і вибачився за запізнення, то він ще галантно подарував мені гладіолуси й відважив комплімент:
— А ви, блін, Соня Костянтинівно, така стали... - далі він усі епітети розгубив, почервонів і зніяковів. Клас поповз під парти, а в мене, мабуть, щелепа до самої  підлоги відпала. Вже коли він сів на вільне місце біля колишньої товстунки Лізи, яка, не знаю вже якими дієтами, за час канікул добре схудла й тепер виглядала просто чудово, я змогла сказати:

— Саша, я тебе не впізнаю! Приємно вражена!

Було видно навіть неозброєним оком, що Сашкові дуже незручно в костюмі, носити який він не звик, оскільки хлопець весь час смикав піджак і поправляв краватку, яка наче його душила.

— Мамка сказала, що на перше вересня треба по-парадному, - виправдовувався Сашко.

— Я вдячна твоїй мамі, Саша, за те, що долучає тебе до правил етикету, - сказала й помітила, як Сашко загордився не так собою, як мамою. Якій дитині не буде приємно, коли про батьків говорять добре?

Так, я пишалася кожним учнем свого вже дорослого 11-Б класу, але себе не обдуриш, мої очі наполегливо шукали Вовку. Тамара Гнатівна зателефонувала ще у серпні й сказала, що Вовка трохи затримається, доки прибере врожай на плантації, але обіцяла, що зробить він це протягом тижня, не більше. Щодня я приходила до школи й все сподівалася побачити Титаренка, але його не було. Я гнала від себе це нав'язливе бажання бачити його, говорити з ним, сміятися разом із ним. На черговому уроці літератури у своєму класі, наголошуючи на відсутніх, знову поставила навпроти рядка «Титаренко Володимир» енку й важко зітхнула. І тут же пролунав коментар із класу:

— Вован завжди наприкінці вересня лише підвалює. Не хвилюйтеся, - співчутливо повторив Маркін Рома.

Після уроку, коли всі вийшли, лишилася Новікова Олена. Я думала, що знову доведеться почути на свою адресу багато приємних відгуків, але вона зовсім нейтральним тоном повідомила:

 —Він навряд чи скоро з'явиться. У бабусі радикуліт прихопив. Вона у Києві. А Вовка своїм фермерством займається.

— Це він тобі сказав, що до школи не збирається? - запитала.