ГЛАВА 34 ЛІТО

Ой, здалось, що нещаслива,
Все не склалось, не зрослось,
Виявилось, що даремно
Сумувати довелось….

Форм відпочинку учнів та вчителів дуже багато. Найчастіше це вихідні, які проходять зазвичай нераціонально. Очікуючи ці дні (чомусь усі вважають їх необмеженими у часі) усю найскладнішу роботу ми залишаємо саме на суботу та неділю. З цієї причини такі довгоочікувані та милі серцю вихідні виявляються найбільш насиченими та заваленими нецікавою, але потрібною рутинною роботою.

Далі у списку – свята. Найпомітніші й наймасштабніші – зимові й травневі. Їх багато, вони схожі на яскравий, але нетривалий феєрверк. Інша річ – канікули. Осінні та весняні в один тиждень – це як дорогА, але одна цукерка: з'їла, а хочеться ще. А вже ні, не отримаєш, бо розпочалася інша чверть. Зимові – це як кому пощастить. Мені щастило, доки була ученицею. Як виросла, метушня з ялинкою та столом швидше стали напружувати, ніж дарувати масу задоволення.

Отже, літні канікули – це відпочинок, про який мріє кожен учень з першого вересня до тридцять першого травня. Повірте, вчителі мріють не менше, тільки виду не подають, бо скромні. Вчителі у період літніх канікул мають ще й відпустку. Це той «золотий» час, коли забуваються і уроки, і шкільні нескінченні справи, і зошити, і книги… Його так багато, що вчителі встигають скучити за школою, інакше вони не витримали б ще один навчальний рік. Якщо дослідити лігвістику слова «відпустка», то можна простежити головну думку – час, за який тебе встигає відпустити.

Складається враження, що все продумано. Насправді ще в далекі часи до нашої ери римський сенат оголошував дні відпочинку в спекотну літню пору, коли зірка Сіріус (латинська назва цієї зірки читається як «канікула») з'являлася на ранковому небі. Тому літніми канікулами ми завдячуємо спеці. Коли мозок у голові зварено, то яке вже там навчання?  Лише на холодну голову можна думати.
Як я хотіла відчути солодкий присмак слова «відпустка». Відчула лише шістнадцятого червня після іспитів. Вимили ми з класом кабінет, і я вручила кожній дівчинці по квіточці на утримання до вересня. Ритуал такий.

— А якщо у мене цей калачик не доживе до вересня? – передбачливо запитала Алентова Катя.

— Це невибаглива квіточка. Поставиш на підвіконні й раз на три-чотири дні поливатимеш. Що складного? - не розуміла я, - Адже у вас вдома є квіти?

— Калачиків немає. Кіт Матвій зжер. Це його делікатес, – зізналася.

— Так, поміняйся з кимось квіткою. Кота калачиком не годуватимемо, жирно для нього такі делікатеси їсти. Ось, Аліна дай Каті кактус, а тобі калачик. Удома коти є? - про всяк випадок запитала Аліну.

– Ні. А чи можна мені розсадити його буде? Він дуже великий розрісся, а горщик маленький? - запитала дівчинка.

— Можна. З квітами та горщиками можна робити все, що хочете, головне, щоб на момент кінця серпня вони були живі та виглядали більш-менш добре. Якщо раптом що – замінюємо іншою квіткою, яку не шкода віддати до школи. Якщо у когось є кактуси, несіть. Ця рослина вбирає негативну енергію, тому в приміщенні панує порядок і гармонія, – завантажила інформацією учнів. Дивлюся, стоять і на мене дивляться здивовано – чи вірити, чи сміятися. – Це я вичитала у журналі «Юний натураліст», – переконую фактами.

— А ви ще й "Юний натураліст" читаєте? – підозріло Рома Маркін запитує.

— А по-твоєму Рома, якщо вчитель літератури, то крім художніх творів нічого іншого й не читає? – обурююся. – Мій улюблений предмет у школі була біологія, між іншим.

— Це тому, що вчитель був класний? - шукає причини.

– Ні. Просто подобався предмет –  і все. Самоосвіту ніхто не відміняв. Не подобається вчитель – беремо книжку й вчимо. Книга – нейтральна річ.

Вимили кабінет, видала табелі  й розбіглися у передчутті відпочинку. Ото треба було їхати додому, не нариватися на Лєнині «компліменти». Хоча, з іншого боку, не було б того гарного світанку та риболовлі. Завжди так: щось хороше змінюється чимось не дуже, смужка біла, смужка чорна, закон зебри.

І ось коли я залишилася без планів та зошитів, а головне – без щоденного головного болю «що ж мої сьогодні наробили?», мені стало… нудно. Виявляється, я вже встигла звикнути до бедламу й постійного авралу, які, як наркотик, отримувала порціями, тому пристрастилася. Буває.

Мама, щоб якось розвіяти мене й показати всім знайомим, яка в неї дочка виросла, провела по всіх магазинах містечка. Начебто щось шукали, а що – не зрозуміло. В результаті все ж накупляли різного, як продуктів, так і речей. Також заглянули на базар, де я потрапила на очі однокласниці Машці. Від неї дізналася, що за тиждень готується зустріч випускників нашого класу. Шість років, як лишили стіни рідної школи, майже ювілей.

— Соня, обов'язково треба піти. Адже ти на жодній зустрічі не була. А щороку, між іншим, ваші збираються, - напутнє слово мами.

— Цього ще щастя не вистачало! Я уявляю цей аукціон хвастощів «хто чого домігся?», - мені стало не по собі, оскільки всі мої однокласниці вже давно поодружувалися, народили дітей і вдало, причому так само масово, як виходили заміж, розлучилися. Надька Іванова вже вдруге примудрилася вийти заміж. Це все я дізналася від тієї ж Машки, яка продавала на ринку сорочки й все знала достеменно. Питається: навіщо пертись на зустріч, якщо я й так усе про всіх знаю?

— Соня, тебе бачили у місті, тому якщо не підеш, подумають, що ховаєшся чи то уникаєш, - умовляла мама.

Чесно кажучи, я не хотіла йти на зустріч випускників тому, що, за мірками нашого містечка, мене спокійно могли віднести до розряду невдах. У школі я вважалася найгарнішою й найрозумнішою – золота медаль як не як. Були такі, що вважали: медаль мені дали, бо батько – директор великого заводу. Але я знала, що нагорода чесна. Золотих медалісток у нас у класі було дві: я та Валя Горіна. І якщо Валі Горіній оцінки натягували і з фізкультури, і з хімії, то я все реально вивчала, а з фізкультури заліки здавала. Але не в цьому суть. Мірилом щастя будь-якої дівчини нашого містечка була не медаль, а сімейний стан. Краще вийти заміж і розлучитися, ніж взагалі не побувати в тому заміжжі. Тому я приготувалася відповідати на запитання щодо особистого життя. Робити із себе жертву та грати роль нещасної – не для мене, тому вирішила зіграти роль найщасливішої. Сам того не підозрюючи, мені допоміг  у цьому Діма. Він з'явився у нас вдома у п'ятницю, за день до зустрічі випускників. Вони довго про щось говорили з моїм батьком, а потім Діма залишився на вечерю. Я знала, що це по мою душу.