ГЛАВА 32 РЕМОНТ

Я заховала минуле від себе,
Думала, зникне, не буде ятрити,
Але воно нагадало про тебе,
Важко себе регулярно дурити.

Не хотілося мені щось міняти у квартирі, але коли вже Вовка та інші учні з мого класу наполягли, довелося здатися. Квартирна господиня навіть зраділа, коли, віддаючи їй гроші за все літо (хоч я й збиралася поїхати на липень та серпень до батьків), повідомила, що хочу трохи ушляхетнити приміщення.

— Стіни не ламати, двері з рамами не виймати, а так облагороджуйте, - погодилася Світлана Романівна. - Чесно кажучи, двоє попередніх квартиронаймачів хоч і мужиками були, але сильно щось міняти не прагнули, - зізналася жінка й пішла.

Завітавши на ринок «Юність», ми з Вовою купили все необхідне для мініремонту. Особливо довго вибиралися шпалери, точніше, я їх вибирала. Зупинилася на світло-зелених із малюнком темного плюща.
– Ефект джунглів, – коментував продавець.

Не знаю, який ефект, мені просто сподобалися.

– А ось ця фарба висихає дуже швидко, – порекомендував Вова.

Купили для вікон та балкона фарби, пензлики, стрічки, щоб вікна не заляпати, вибивалку для килима, ганчірки маленькі та велику ганчірку, і ще багато всіляких дрібниць.

– Так, а чим Вас годувати? – цікавилася я про кулінарні уподобання своїх підопічних.

— Ось це не ваша турбота. І взагалі, їжу готую я, а то ви нас, чого доброго, отруїте, – пожартував так Вова. Я навіть не пробувала заперечувати.

Моя бригада помічників прийшла з самого ранку, я ще тільки зуби чистила. Спочатку п'ятеро дівчаток, а там підтяглися ще троє хлопчаків. Швидко освоїлися, знайшли магнітофон із касетами та включили пісні Сандри. На диво, сподобалося.

Вовка, як і обіцяв, взявся за кухню, але потім віддав цю справу до рук Лізи, а сам зайнявся розведенням шпалерного клею. Славік із Дімою потягли у двір вибивати килим. Я їм видала респіратори на свою голову, то вони не стільки килим вибивали, скільки дітей лякали у дворі.

Щоб відкрити доступ до стіни, потрібно було відтягнути сервант. Щоб зменшити його важкість, я почала вигрібати з шафок та поличок книжки з різноманітними папірцями. Ось де українська душа: збирає, збирає, як куркуль.
Заодно вирішила перебрати та непотрібне викинути. Даша з Ларисою знімали штори, тюлі, а Катя з Машею із задоволенням обдирали старі шпалери, під якими виявився ще один шар. Робота йшла жваво. Незабаром музика набридла, вимкнули, але робоче тло замінили анекдотами, жартами, смішними історіями. Недарма кажуть, що разом і батька бити легше. Які ж милі були ці діти! Я милувалася, як Рома відверто загравав з Аліною, смикаючи дівчинку за дві акуратні кіски. Смикне – й тікає у ванну чи кухню. У кухні на всіх чекала з рушником у руках Ліза.

Ще за пів години до обіду по квартирі розлилися такі аромати від запечених курочок, що апетит нагнало всім без винятку. Їли та хвалили майстерність Лізи. Я теж не пошкодувала компліментів дівчинці:

- Хлопчики, зверніть увагу, яка чудова господиня Ліза. Комусь дуже пощастить із дружиною.

Щічки Лізи зарум'янилися, а потім вона почала розповідати, що ще вміє готувати та як її вчила цього майстриня-бабуся.

— Найкраще у мене, так кажуть сестри, виходять суфле та тортики. Празький, якщо добре збити крем на згущеному молоці, такий виходить, що прямо у роті тане, - захопилася Ліза. Першим не витерпів Маркін Рома:

— Харе, Лізок, а то жор конкретний прокидається. Сама майже не їси нічого, а нас заводиш своїми описами жрачки.

— Та я скуштувала, поки готувала, - зізналася Ліза.

Після обіду активно зайнялися клеїнням шпалер. Увечері розбіглися, але вранці наступного дня знову зібралися, щоб доклеїти почате. Сервант підставили назад до стіни, і я почала складати папери знову до тумбочки. Думала, що левова частина папірців відсіється – не з моїм характером: і то треба, а то стане в пригоді, то шкода, а що як цей листочок знадобиться. Коли? Навіщо? Якесь плюшкінське збирання.

Вова подавав мені ці стоси списаного паперу, один не втримав і впустив. Розкрилася тека з моїми малюнками, і всі вони розсипалися. Ці малюнки я створювала ще на першому курсі інституту. Потім якось заклала їх паперами та забула. За звичкою у куточку кожного малюнка я виставляла дату створення. Вовка довго розглядав кожен малюнок і, нарешті, по-дитячому запитав:

— Соня Костянтинівно, це ви малювали?
Підбігли Машка з Дашкою й навперебій почали ухкати, вгадуючи в портретах відомих акторів, співаків і просто знаменитих людей. Особливо їм сподобалися лілії.

– Якщо хочете, можу подарувати. На згадку, - без жалю роздала всім, кому що сподобалося.

Але один дівчата розглянули й простягли мені назад:

— А цей на Вовку Титаренка схожий...

Вова не полінувався також уважно вивчити зображення. Спочатку він дивився на малюнок, потім на дату в куточку, після чого запитально глянув на мене, але нічого не сказав.

Я забрала портрет, сховала в шафу, сказавши, що це не Вова. Всі пропустили повз вуха, забули або, принаймні, вдали, що забули. Вова не забув. Німе питання довго стояло в його очах.

О сьомій вечора всі розбіглися, а Вова залишився допомагати прибирати сміття та дофарбовувати вікна. Втомившись від роботи, я присіла на диван і потерла поперек.

– Хочете, я зроблю масаж на плечах? – одразу відреагував Вовка. – Я бабусі часто роблю. Навчила у санаторії медсестра, - невинна пропозиція допомоги. Але я боялася дотику його рук.

— Вже пізно, Вова, бабуся хвилюється. Я і так тебе серйозно поексплуатувала, - відмахнулася я, сподіваючись, що він піде, і я віддамся спогадам про Макса, які навіяли малюнки, що випали. Сказано ж великими мудрецями: «Не повертайтесь у минуле, нічого, крім печалі, не принесе це заняття».

– Я ще не дофарбував. І потім, на кухні бардак теж треба прибрати... Я попередив бабусю, що якщо що, то я у вас ночувати залишусь, - я не чекала такої заяви. А ще більше мене хвилювало те, що може подумати бабуся Вови.