Глава 30 ВИКУП

Травень – це той місяць, коли не лише діти не хочуть навчатися, а й вчителі ходять, як зачаровані. Весь світ здається великою прикрасою, над якою ретельно працює природа. Дратує тільки одне - крики котів вечорами (найдурніші особини вдень теж не можуть вгамуватися) й авітаміноз із сонливістю. Але найбільше розслаблюють травневі свята. Їхнє пристойне гроно подобається лише селянам, які встигають посадити картоплю на городах.

На перше – друге травня з'їздила до батьків, а наступні вихідні провела просто казково: ми з Тамарою  Гнатівною вибралися до Ботанічного саду на схили Дніпра подивитися, як квітне бузок. Скільки тут було сортів  бузку! Різноманітні пишні та різнокольорові хмари кучерявих квітів випромінювали чудовий аромат. До того ж тут у цей час цвіли ще й півонії. Ми повільно йшли з Вовчиною бабусею, насолоджуючись приємним товариством один одного.
—    Коли був живий мій чоловік Антон Романович, ми щороку сюди навідувалися, - розповідала Тамара  Гнатівна. – Чудовий був чоловік. Іноді наполегливий, як скеля, а іноді ніжний та делікатний. Як мені пощастило з чоловіком, Сонечка! Все-таки дуже важливо, щоб жінка була щасливою у шлюбі.

—    Ви не повірите, Тамара  Гнатівно, але моя мама теж каже, що головний виш для дівчини – вдало вийти заміж. А як ви познайомилися зі своїм чоловіком? – цікавилася я.

—    Пішли з подругами погуляти Андріївським узвозом. Там він мене й помітив. Куди не гляну – на нього натикаюсь. І смішно, і грішно. Думала, турист якийсь, все фотографує та фотографує. Він фотографією захоплювався. Ванна завжди була зайнята проявниками, закріплювачами. Підчепить на мотузках прищіпками фотографії, і вони сохнуть.  Стільки світлин залишилося! Приємно іноді погортати альбоми. Я, буває, сяду, коли на Вовку чекаю, і переглядаю фрагменти свого життя. Три роки не була тут. Як чудово, що ти, Сонечка, погодилася мене супроводжувати, стару. А то Вовці завжди ніколи. Каже, до іспитів готується. Бреше, негідник, чи правду говорить, як думаєш?

—    Ось тут складно, Тамаро  Гнатівно будь-що припускати. Але обіцяв, що здасть  іспити гідно. Подивимося. Ви тільки в розмовах з ним не сумнівайтеся, бо він болісно сприймає, коли йому не довіряють.

—    Та я вже й забула, коли з ним по-людськи розмовляла. "Ба, я прийшов", "Ба, я пішов", "Справи", "Зайнятий", "Потім". Виріс. На сина дуже схожий характером. Як хочеться, щоб у нього все було гаразд. Боюся, не довгий мій вік. Слабка стала й зір стрімко падає.

—    Так, все, припиняємо скаржитися. Давайте присядемо на ту лавку, поки ніхто її не зайняв, - потягла я Тамару Гнатівну до вільного місця. Адже це мені можна безпроблемно бігати садом, а їй справді складно гасати в такому шаленому темпі.

У розмові виявилося, що Тамара  Гнатівна – пристрасна театралка. Тож вирішили ми з нею наступними вихідними відвідати  драматичний театр імені Лесі Українки й подивитися якусь комедію.
Була п'ятниця. У мене в кабінеті на підвіконні лежало три пачки зошитів, а я, втративши час, відчинила вікно й милувалася облитою квітами яблунею. Пів години милувалася, доки не прийшла Жанна Григорівна. Вона часто навідувалась просто поговорити. Ми разом помилувалися яблунею та пообговорювали шкільні проблеми, поскаржилися на усіх неуків школи  – полегшало.
Не любила я тягати додому зошити. Але цього разу довелося заштовхати кіпу в об'ємний пакет й понести цей милий тягар, оскільки після вихідних усі захочуть дружно дізнатися про свої оцінки за контрольні, самостійні, твори. Та я й сама, коли була ученицею, дуже не любила, коли вчителі тижнями перевіряли зошити. А була в нас Віра Іполитівна, та взагалі регулярно проводила самостійні на листочках і вічно їх губила: бувало, весь стос десь подіне, а бувало, чиїхось робіт не виявиться серед перевірених. І ото пів уроку учні доводять, що здавали, а вчителька, що в очі тих листочків не бачила.

Йшла я додому повільно, прислухаючись до співу пташок, дзижчання бджіл, намагалася не наступати на травневих жуків, що впали під ноги. Дуже здивувалася, побачивши біля свого під'їзду Вітька, друга Вовчиного. Виявляється, він чекав на мене. Побачив, почав запрошувати до себе у машину. Я відмовилася: боялася я його чогось.

—    Та не боїсь, не ображу. Перетерти щось треба. Вовки  стосується, - коротко пояснив. У мене тьохнуло серце – невже ще щось зробив?

—    А що заважає тут перетерти? – все ж не стала лізти  у його машину, пославшись на те, що там брудно й сильно смердить бензином. 

—    Давай тут, - вказав на лавку. - Отже, слухай уважно. Кажу небагато й то лише тому, що Вовка мені, як брат. Я знаю, що ти його з ментури вигребла. Молоток, баба! Але це не все. Ти думаєш його, найкращого кишенькового злодія в районі, так просто відпустять з банди?

 До чогось подібного я була готова. Читала детективи, дивилася бойовики, тому не здивувалася, коли дізналася, що для того, щоби вийти з банди, треба «великим дядькам» заплатити, бо вони ж несуть колосальні втрати.

—    У Вовки такого бабла немає. У тебе є. Я  дізнавався. Ти – доця багатого папочки. Вовчина доля у твоїх руках. З нього може вийти непоганий пацан. Ти усікла, Снігуронька? - Вітьок усміхнувся й продемонстрував неприємний ряд напівгнилих зубів.

—    Скільки й кому? – коротко спитала я.

—    Ось це по-нашому. Десять штук. Будуть гроші, зведу з ким треба, щоб не подумала, що то мені. Вовці не кажи. Вони його на справу посилають, щоб типу відпрацював і, мовляв, вільний. Це пастка. Там все підлаштовано. Не пускай!

—    Якщо ти друг, чому ж тоді дозволив втягнути його в це болото? – цікавилася я.

—    Коли я зустрів Вовку, він уже був у цьому болоті по самі вуха. Я так само, як і він, рано сюди вліз. У мене не було нікого, хто міг би витягти. У нього є ти. Ти ж не просто училка, у мене око, як алмаз, - він знову неприємно вишкірився. – Та не засуджую. Нормальний смак у пацана, те, що треба!

Пропустивши мимо вух сумнівний комплімент, спитала:
—    Останнє питання – десять штук чого?