ГЛАВА 28 ПОРЯТУНОК

Я відчуваю – недаремно
Зустрілись ми з тобою тут,
Хоч буде на дорозі темно
Я укажу тобі маршрут…

Другого березня зателефонував брат Владік і, як окропом облив:

— Там це, мені у справах до Києва їхати завтра. Я твоєму учню мотик завезу. То нехай готується. Вже якось у гаражі лад хочу навести.

— А до червня ніяк? - у мене виховний процес зривався. Я боялася, що якщо Вовка отримає мотоцикл раніше за обумовлений час, він взагалі школу закине.

— Так, сестричка, або я притарабаню це щастя залізне завтра, або віддам Ігорьку, він під боком і везти нікуди не треба, - знайомий тон та діловий ультиматум. Знала – так і зробить.

— Добре, вези, - погодилася. А що залишалося робити? Наче у мене був вибір. Ще на зимових канікулах, як тільки я заїкнулася своєму братові про його мотоцикл, що припадав пилюкою в гаражі, він пожвавився:

— Я вже п'ять разів хотів його викинути. Тільки місце у гаражі займає. Може, його й відремонтувати не можна, невідомо.

— А хто може подивитися? Ремонтувати не потрібно, просто сказати чи підлягає ремонту, чи ні, - наполягала я.

— Ти що, Києвом на мотику їздити зібралася? Там усе так паршиво з громадським транспортом чи екстриму заманулося?- сміявся, тому що знав - я до техніки ніколи не тягнулася.

— Це не мені. Одному учню. Я дружу з його бабусею. Хлопчик – сирота, – зізналася.

— Вже цікаво. Я так і знав, що ти там Матір'ю Терезою зробишся на пів ставки. Чи на всю?

— Владик. Нічого не питай. Просто дізнайся. Тобі ж він все одно не потрібен.

Потрібно казати, що Вовка зрадів, як слон. І про гараж за один вечір домовився. Вітьок його звів із ким треба, і Вова зняв в оренду неподалік будинку гараж у гаражному кооперативі.

- Але врахуй, не дотримаєш слова, я з тобою розмовляти не буду, - пригрозила Вові.

- Чого так про мене погано думаєш, мамо Соня? Пацан сказав – пацан зробив.

Увечері спочатку пролунав телефонний дзвінок, і я вислухала дифірамби Вови. Про мотоцикл він говорив, як про щось неймовірно цінне.

- Там це, твій братик грошей не взяв, але весь час так підозріло дивився на мене. А він у тебе класний! У техніці шарить. Домовилися, що в школі – я твій особистий охоронець. Типу робота така. Як плата за мотик. А чо, цікава робота. Слідкувати, щоб тебе не ображали та уроки не зривали. Кому треба в гарбуза вчасно з’їздити. Я тобі потім розповім, що входить до моїх обов'язків, – пообіцяв Вова. Дитячий садочок, і навіть не старша група.

— Розслабся, це Владік так пожартував, - заспокоювала я Вовку. Куди там! Він мені всі вуха продзижчав, як збирається ремонтувати цю купу металу й що туди ще хоче причепити, щоб був схожий, як у байкерів.

— Тільки школу не надумай прогулювати, - попередила про всяк випадок. - І не сиди в гаражі довго, бабусі твоя увага більше потрібна, ніж мотоцикла.

- Слухаюся, мамо Соня. Ти що, забула: я тепер не маю права пропускати жодного дня шкільного. Я ж тебе охороняю.

Потім зателефонував брат.

— Соня, ну у тебе й учні! Хлопець з мене на зріст і… Він – викапаний Макс. Де ти відкопала такого?
— Там, де відкопала, вже нема. Ти б чув, який він щасливий. А це ще мотоцикл не їздить. Що далі буде, боюся припустити, - я боялася, що Вовка про все забуде, крім нової іграшки.
— У вас із ним цеє, вже щось було? – відкрито запитав братик.
— Як ти можеш, Владе? Це мій учень.
— А ми з батею врубитися не можемо, що ти там у цій школі знайшла? - міркував далі Владік. - Гаразд, я тебе розумію, пацан класний, тільки тебе звільнять за зв'язок з учнем, а його зі школи попруть. Ви це там, тихіше якось. Шифруйтеся чи що…
— Не здумай свої припущення татові з мамою розповісти, - попередила.
— Та я могила. І Дімці теж не скажу. А він, ідіот, усе сподівається тебе у весільну сукню нарядити. Лади, сестричка, пока. Дзвони, якщо що.

Окрасою третьої чверті по праву можна назвати було Восьме березня. І хто цього дня вигадав уроки? Їх, щоправда, зробили короткими, лише по тридцять хвилин, а потім вчителів та всіх охочих зібрали в актовій залі та влаштували масштабний концерт. Від кожного класу готувався номер, а то й не один. Від мого 10-Б був вальс Лєни Новікової з Дімою Калашніковим та душевна пісня «Мама» у виконанні Аліни. Пробрало до краю душі не лише мене, а й інших вчителів. Унікальний випадок, коли хвалили діток. Ну, як тут не порадієш? Особливо тішило те, що самі підготували, самі пропрацювали, самі виступили – стовідсоткова самостійність.

Діти з усіх класів, у яких я викладала, нанесли стільки квітів мені до кабінету, наче до пам'ятника. Довелося ставити в усі банки й вази, які лише були у підсобці. Але багато ще залишалося. І як це все перенести додому? Коробки з цукерками та шоколадки я могла покласти в шафки до кращих часів, а от із квітами так вчинити було не можна.

Денис було запропонував допомогти донести «ці віники», як він висловився, але я не дуже хотіла навантажувати хлопця. До того ж мені тільки лілій у кімнаті не вистачало, щоб одуріти від їхнього аромату.

- Та що ви паритеся так сильно, - радила товстунка Галя. – Заберіть троянди, а решту залиште в школі. Помилувалися – і вистачить.

- Можливо, ви б дівчатка, по букету взяли, мам привітали, - просила я.

- Та ну, вам дарували, якось воно того, не зручно, - відмовлялися дівчата.

- А я пропоную обідрати пелюстки у квіточок і зварити трояндове варення, - озвався мій раціоналізатор Вігура Саша. – Чого добру пропадати? Все одно день-два і зав'януть. Тоді доведеться викинути. А так – смачно! Взимку відкрили баночку, посмакували й згадали про восьме березня. Клас!

Я згадала, як у дитинстві ми з бабусею варили варення із жовтих чайних троянд. Два дні милувалися кущем, що розпустився, облитий ароматною жовтизною, а потім обривали його, заливали цукровим сиропом пелюстки й злегка уварювали. Взимку банка відкривалася й не так їли медовий делікатес, як нюхали.