ГЛАВА 25 НОВИЙ РІК

Кажуть, що під Новий рік,
Що не побажається,
Завжди все відбудеться,
Мрії всі збуваються.

Останній тиждень грудня я жила в передчутті новорічної ялинки та зимових канікул. Який не який, але все ж таки відпочинок. Цього року старшокласникам вирішили показати спектакль – сучасний варіант «Снігової королеви». Домовилися, й трупа з театру привезла виставу до школи. У актовій залі яблуку не було де впасти. Довелося доставляти стільчики у проході. Конфлікт дійства, що розгортався на сцені, полягав у тому, що Снігова Королева полюбила Кая й потягла до свого замку. Герда пішла шукати свого друга й під час пошуків зрозуміла, що Кай їй не друг, а коханий. В оновленій п'єсі не було уламків дзеркала.

Снігова Королева – красива та багата. Вона купила Кая дорогими подарунками, розкішшю та обіцянкою зробити королем. А у бідної Герди – лише кохання. Все дійство смачно приправили музикою та яскравими костюмами. Дітям сподобалося. Щоправда, хлопці залишилися хлопцями:

- Герда така стрьомна, їй тільки Бабу Ягу в молодості грати, - міркував вголос Діма Скворцов, залишаючи актову залу після вистави.

- Ага. Інша річ – Снігова Королева, - погоджувався Кондратюк Слава. - Апетитна тьолка. А з якого вони театру, Соня Костянтинівно? – помітивши, що я йду за два кроки від них, спитав Славік.
- Я маю сумнів, Слава, що ця талановита дівчина зверне на тебе увагу, - приховуючи посмішку, сказала я.

- Це чому ж? Рожею не вийшов? – висував припущення Слава.

– Ні. Двійки, аж три штуки за чверть. І поведінка паршива, - тепер уже не втрималася від усмішки я.

- Підколюєте, Соня Костянтинівно? Ото й правильно. Їй, певно, двадцять п'ятник. Стара, – підсумував Славік.

- А Титаренко так не вважає, - сказав Діма й  питально глянув на мене. Колінки зрадливо здригнулися, але я все ж таки запитала, прийнявши все на свій рахунок:

- Це чому ж? - мало, що Вова міг розповісти однокласникам.

– А він автограф у Снігової Королеви пішов брати. І телефончик, напевно, теж, – Діма вказав рукою у бік сцени, де Вова премило спілкувався із виконавицею ролі Снігової Королеви.

Один біль минув, коли я зрозуміла, що слова Діми стосуються не мене, а он тієї гарної актриси. Але зявився інший біль. Мені соромно було зізнатися, але це були елементарні ревнощі. І скільки я той біль не тиснула своїми каблучками, він не йшов. Особливо коли я побачила, що актриса перевдяглася й збиралася залишатися на дискотеку – її запросив, мабуть, Вова.

Я не уявляла, як відчергую цю дискотеку. Але дискотеку відмінили.
Виявляється, батьківський комітет разом із завучем Зінаїдою Кирилівною вирішили порадувати всіх після вистави салютом. Зібрали гроші на салют, петарди та бенгальські вогні, поїхали та купили все це добро. Привезли коробки й поставили під ялинку у спортзалі. Розслабилися й про запобіжні заходи забули. Сценарій був розрахований на те, що Дід Мороз винесе  ящика на вулицю й діти порадуються вогненному феєрверку.

Доки старші класи в актовій залі дивилися спектакль, у спортзалі навколо ялинки проходив ранок молодших класів. Все, як належить: хоровод, конкурси та танці з купою бенгальських вогнів. І все це дійство навколо ялинки, зрозуміло. У кого там бенгальський вогник у руці не втримався й потрапив у коробку з салютом, - іди розберись. Але закони жанру ніхто не скасовував. Тріск і шипіння змінилися іскрами. Паніка вигнала зі спортзалу всіх. Дід Мороз утік першим.

Але найстрашніше почалося потім. Спершу пролунали вибухи, а потім повалив дим. Смрад заповнив усю школу. Довелося терміново всіх дітей виводити зі школи. Валерія Павлівна, класний керівник 11-Б класу, схопила вогнегасник зі щитка й помчала гасити ялинку, що палала, ставши героєм цього дня й взагалі, напевно, року. Вона сама так до кінця не зрозуміла значення свого вчинку. Певне, рефлекс. Хтось у паніці викликав пожежників, але коли вони приїхали, робити нічого  вже не потрібно було. Все зробила Валерія Павлівна.
Природно, що про дискотеку й мови не могло бути. Усі розійшлися по домівках. Я теж побрела до своєї самотньої квартирки. НЕ встигла скинути шубку, я подзвонила мама.

— Як не приїдеш? – розпач у голосі мами по той бік слухавки телефону  я відчула кожною клітинкою свого тіла. Комплекс винуватості противною змійкою стис душу. Мої батьки звикли, що я  постійно зустрічаю Новий рік з ними, у колі родичів. Доки жила у батьківському домі, то було без варіантів – за тиждень до свята починалася підготовка: хата прикрашалася новорічною атрибутикою, включаючи велику ялинку в залі, щоб було де хороводи водити, та невеличкі композиції з гілочок по кімнатах, щоб ялинковий дух запустити.  Тато розвішував по ялинці гірлянду й перевіряв, чи не перегоріли які ліхтарики, доки вона лежала без потреби на горищі цілий рік, а ми зі старшим братом Владіком  діставали коробки з ялинковими прикрасами й прикрашали  зелену красуню, чіпляючи на неї кульки, різноманітні фігурки та іграшки. Славні були часи!  Три роки назад мій брат одружився, а рік назад добудував свій дім неподалік батьківського, на сусідській вулиці, й тепер сам вже облаштовує ялинку у своєму домі. Але Новий рік вони з дружиною Лєною завжди святкують з нами. Цього року вони мали бути разом з синочком Вадькою, моїм  племінником, що зявився на світ  сім місяців назад.

Окремим ритуалом в переддень новорічних свят була закупівля моїми батьками подарунків собі, дітям, родичам.  Коли я була маленька, то писала  листа Діду Морозу, в якому просила щось, що  хотіла б знайти на свято під ялинкою. Років до шести вірила, що  то  реально приносить дід у червоному довгому халаті, з кумедним капелюхом і сивою довгою бородою.  Уночі, коли усі сплять, бо скромний, не хоче, щоб його бачили.

«Це ж як він тяжко працює, розносить усім подарунки, а йому хтось щось дарує?» - подумала я шестирічна, дістала з горища свої старі санчата (думала, що Морозу це потрібно, начаклує з малих великі), не поспати вночі, підкараулити Діда Мороза й подарувати йому  вкрай необхідну річ. І що ж я побачила? Подарунки клав під ялинку тато. Це було моє перше в житті серйозне розчарування. В моєму світі стало менше чарівного, зникло диво. Хотіла не говорити батькам, що я  знаю, хто чародійник, грати в цікаву гру «Подарунки» надалі, але потім промовилася, коли  спитала у тата, чи не задорого буде попросити у Діда Мороза велосипед, чи вистачить тату грошей, щоб усім були приємності, а не тільки мені?  Тато запевнив, що вистачить усім і підвищив у статусі – я стала Снігуронькою.  Диво повернулося! Але тепер диво робила я, це значно приємніше. Мої маленькі двоюрідні братики  Санька і  Кирил все ще вірили у дива.