ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО

Прийшов той час,
І виникла потреба
Сказати все,
Про що ти досі
Вперто так мовчав…

    Ще зранку між другим і третім уроком Титаренко Вова послав мене в дуже далекий і темний ліс збирати квіточки з потенційною можливістю знайти грибочки тільки за те, що я ( і ким я себе уявила!) виписала оцінки й тикнула під носа його «великі» здобутки, серед яких  дві двійки з англійської, три трійки, шість четвірок і п’ятірка з фізкультури. 

-    А післязавтра ніяк не можна було трудоголізмом зайнятися? Саме сьогодні припекло виписувати? Ніч не спала, підозрюю. Щоб я завтра бабусю й порадував на її  сімдесят дев’ятий день народження. Молоток,  мама Соня! – Вовка дивився на мене, як на ворога народу злим-презлим поглядом.  Якби навколо не було так багато народу, то я ще багато чого цікавого почула б на свою адресу. 

А тепер, о п’ятій вечора, він з жалісним виразом обличчя стояв у дверях моєї скромної квартири, немов побитий пес. 

-    Я… мені… просто я не знаю, до кого можу звернутися, - він майже крізь сльози вимовляв ці слова. – Чи не могли б ви позичити  триста гривень. Я віддам. Це… бабусі погано… в лікарні…

-    В яку лікарню забрали? – я на ходу одягала шубу й складала  в сумочку все, що мені було необхідне. Довелося взяти  дві тисячі гривень, які я відклала на сплату за квартиру. По дорозі Вова розповів, що  Тамара Гнатівна  пекла до своїх іменин торт, але він у неї не вийшов. Рознервувалася, піднявся тиск, а потім  і температура. Швидка приїхала й забрала.

-    Я б знайшов бабки, але ти… ви наказали не красти, - виправдовувався. – Може, я сам? А ви не зайняті?

-    Нормально. Не зайнята, - заспокоювала я великого й витривалого Вову, який збирався ось-ось заплакати, бо питання стосувалося бабусі. - Вона сильна. Видужає.

-    Але їй  сімдесят дев’ять  років! - нагадав Вова.

-    Ти так говориш, немов  сто дев’ять. У старих людей кращий імунітет за наш з тобою разом взяті. Ти при ній хоч не кисни. Поводься, як завжди: грубіянь, верзи казна що, грубе слівце можеш вставити, але їй не показуй свого похнюпленого вигляду.

-    Вибач… те. За ранок. Саме якось вирвалося. Суцільні невдачі останнім часом, -  почав вибачатися Вова.

-    Да ладно. Чого там. Вибачу, якщо до кінця чверті виправиш  двійки.

-    Це нереально, Соня Костянтинівна, ти це знаєш, - це його «ти» разом з «Соня Костянтинівна» різало слух і якось дивно звучало. 

-    А нахапати з такою космічною швидкістю стільки двійок і трійок  реально? – гнула свій курс, розуміючи, що лише нахрап здатен щось змінити.

 Вова  шморгнув носом, адже аргументи  скінчилися, й теліпнув своїм довгим  чубом, який блищав від жиру. Я окинула його з ніг до голови  оцінюючим вчительським поглядом й не стрималася від повчання:

-    Підстрижись, я тебе прошу. Скоро станеш схожим на орангутанга, - у будь-якій ситуації я залишалася вчителькою.

-    Ага, щас. Де тут цирульня неподалік? -  єхидно  огризнувся Вова, -Ти ще про домашнє завдання  згадай. Я його теж не вивчив, - погляд з-під лоба, поза «а ля хуліган нервується» й цей засмальцьований  жирний чуб – неестетична  картинка.

-    Отак і при бабулі поводься. Який там твій девіз: чхав  я на цивілізацію? Миються лише ідіоти й дегенерати! Ми за природний бруд! - порадила я.

-    Тіпу того, - посмішка  на все обличчя й щастя хлюпочеться в очах. – Воду гарячу відключили. Тиждень немає, щось там ремонтують. Я ж не винен. Ти думаєш, мені самому приємно брудним ходити?

-    Іще  раз назвеш у школі «ти» - можеш на очі не показуватися! А воду й нагріти  можна було. Чай не п’ятирічне дитятко,  – рявкнула я наостанок. Аргументи у Вовки завершилися остаточно.

Тамара Гнатівна лежала на кушетці в коридорі терапевтичного відділення  п’ятої міської лікарні. Поруч з нею ще одна канапка, на якій  примостилася жінка середніх років.

-    Велика кількість хворих, бракує місць в палатах, - так пояснив мені лікар, якого я ледве відшукала  у відділенні. І навіть коли я  запропонувала, невміло й соромлячись, гроші, він все одно не змінив рішення:

-    Повірте, якщо з’явиться ліжко в палаті – зразу ж переведемо. Але, я думаю, їй недовго тут доведеться лежати.

 Я витріщилася, немов на мене навели дуло кулемета.

—    Та ні, я не в тому сенсі. Бабця  міцна. З почуттям  гумору. Коли її везли на каталці, шуткувала, що на такому виді транспорту ще не їздила. Пару днів я її подивлюсь, щоб ускладнень не було. Прокапаємо, а потім – краще домашній режим. Та й бачите що робиться. Ще декілька днів – і  переберемося на дах. Люди прибувають і прибувають. Сезон. За нею є кому вдома дивитися? Ви хто?

—    Донька, - навіть не думаючи, випалила я, - Звичайно, за нею приглянуть.

—    Так от, донька, ось вам список  ліків.  Ті, що галочкою позначені, бажано сьогодні привезти, - він простягнув зошитний листочок, на якому були написані невідомі мені ліки. Напроти п’яти  стояла галочка. 

—    Я чергую сьогодні, тому, як тільки купите, знайдете мене. Я вас залишаю, вибачте, хворі, - лікар попрямував  коридором, геть вставленим ліжками. 

   Тамара  Гнатівна  немов  зменшилася. Вона й так була невеличка, а тепер на цій кушетці  взагалі здавалася маленькою. Вовка  розповідав їй  анекдоти,  й вони сміялися, коли я підійшла.

—    Соня, ти мене, стару, пробач. Додала тобі клопоту. Хіба ж хотіла. І на тобі, на день народження  подарунок собі зробила. Що лікар говорить? Мені довго ще лежати? – вона благально глянула на мене, немов це я була лікарем.

—    Все, бабуль, відбігала. Вдома сидіти будеш і лише серіали свої дивитися. На кухню, певно, зась, -  встряв Вова. Мені так подобалося  спостерігати, як він дивиться на бабусю. Тільки поруч з нею він був  більш-менш цивілізованим й дивився на неї такими люблячими очима.

—    Мовчи, шалапай. Сонечка, мене додому випишуть?  - Тамара Гнатівна  печально глянула на мене. –  Чи тут буду помирати?