Ми творили, ми творили,
Ручки, ніжки потомили,
Заходились малювати,
Всіх навколо дивувати…
— Йо –пе –ре-се-те… А шоб вам пусто було! Ні, ну ви бачили, що вони творять? - вже після другого уроку в середу мене зупинила завуч з виховної роботи Зінаїда Кирилівна й підвела до вікон, які виходили всередину дворика. На зовнішній стіні вражали око страшні малюнки з черепами й нацистською свастикою, намальовані якимись аерозолями. – Художники, блін хренові…
— Це мої? – наївно попитала я, бо не просто ж так мене сюди привели. Так, мій клас був найвідірваніший серед усіх класів школи, але часто їм приписували «чужі» заслуги, бо на моїх було легше спихнути вину.
— Дев’яносто відсотків, що ваші, - категорично заявила Зінаїда Кирилівна.
— І що робити? – питала я. – Я не знаю, як це витирається. Та ще й на такій висоті, - малюнки були створені десь на висоті трьох метрів від фундаменту школи. А я вже готувалася до того, що прибирати за моїми «дітками» доведеться саме мені.
— Ви ще довго за них все будете робити? – саркастично спитала завуч.
— Мені так простіше. На те, щоб розібратися, хто винен, – піде дуже багато часу. I як тут розберешся? В класі не закладають один одного, я перевіряла. Один за всіх і всі…
— За одного, я це чула. Як завжди, Титаренко заправляє парадом. А що будемо робити з творчістю на паркані?
— І на паркані? На якому паркані? – не розуміла я.
— А ви зайдіть у дворик і подивіться на паркан, а також на стіну школи. Куточок творчості. Кожен охочий висловлює світу все, що наболіло-накипіло, - завуч не полінилася й на наступній перерві зводила мене на задній дворик. Там всі стіни й паркан були замальовані й обписані крилатими фразами. Ото свобода слова. « Я скоро здохну від науки, школа – це страшенні муки…» і невеличка Смерть з традиційним капюшончиком і косою у кістлявій руці. Або «Кончай курить і валимо на хату». А як вам «Бомжам не місце в нашій школі»? Вбив морально напис « Потрібна шлюха – подзвони Танюхе » і приписаний телефон.
— І ви хочете сказати, що все це теж мій клас? – мої очі ставали все більшими й більшими прямопропорційно обсягу інформації, яку я зчитувала зі стіни й паркана.
— Я вчора на власні очі бачила, як Агєєв вимальовував он ту трояндочку, - іронічно вимовила завуч. З останнім словом «трояндочку» я подивилася на квітку й в мою голову феєю впурхнула свіжа ідея. У загальновідомому підручнику педагогіки якось прочитала, що для того, щоб дитина відмовилася від певних капостей, треба їй цю капость легалізувати, іншими словами дозволити, а ще краще - заохотити.
— Скажіть, а отой паркан, він же ж не потрібний? – живенько спитала я Зінаїду Кирилівну.
—Ні. Це від будівництва лишився. Просто лінь розвалить. Якщо ви зі своїми архаровцями це зробите, вважатимемо інцидент вирішеним, - пробувала якось вирулити ситуацію завуч. Я здогадувалася, що, можливо, заради такої пропозиції вона й почала цю розмову. Але я зі своєю ініціативою «обламала» її плани.
— Чудово! А ви не проти, якщо наступного тижня ми проведемо загальношкільний конкурс «Творчість на паркані»?
— Що? Навіщо? У нас і так цих конкурсів, як гусаків недорізаних. Я накази та звіти не встигаю друкувати, - обурилася завуч.
— Дітям треба реалізуватись. Дозвольте це зробити, тоді їм буде не цікаво вже обписувати стіни й паркан. Як відомо, заборонений плід солодкий. А якщо зробити його не забороненим? – озвучила я свої міркування, навіяні педагогікою.
— А як захопляться й всю школу обмалюють? – боялася завуч.
— Не отримають приз. Пустимо плітку, що тут відеокамери понатикані, - знайшлася швидко я. Завуч скривилася так, немов середа на п’ятницю.
— Які відеокамери? Соня Костянтинівна, ви начебто нормальний педагог, а таке верзете. Вибачте, у дітей нахапалася цих словечок, тепер вискакують, коли треба й не треба. З ким поведешся, того й наберешся.
— Такі відеокамери. Що оце за штуки? - я вказала на пристрої, причеплені на розі школи, що висіли дзвониками на рівні другого поверху.
— Раніше тут прапор кріпили. Не думайте, що діти дурніші за вас. Вони зразу збагнуть, що їм збрехали.
— Гаразд. Це не дуже схоже на камеру. А ви говорили, що у вас в кабінеті дві камери поламані, - не поспішала здаватися.
— Ну то й що? Зламані ж, - теж на своїх позиціях стояла завуч.
— Прилаштувати можна. Привселюдно. Посеред білого дня. Щоб бачило якомога більше учнів. Хто не побачить – тому розкажуть. Тут новини швидко розлітаються. А те, що вони поламані, говорити не обов’язково.
Завуч глянула на мене, як на душевнохвору, що втекла з елітної божевільні, але до директора пішла й пропозицію озвучила, правда, немов це її ідея. Директор як почув про новий конкурс, зрадів, немов мале дитя. Навіть трохи фінансів виділив на фарби та пензлі, щоб зафарбувати паркан білим – фон для майбутніх малюнків підготувати.
Побілили паркан, розділили на рівні частини, й кожен клас після уроків «творив», що хотів. Чого тільки не понамальовували!
- А матюхню можна? – скалячи зуби, питав Генка.
- Можна. Але це буде негарно й клас не отримає балів, - пояснила я. Більше питань не було. З кожним днем малюнків все додавалося й додавалося. Деякі були наївними, деякі дитячими, інші незрозумілими ієрогліфами чи візерунками, але загалом – цікаво! Навіть надійшла пропозиція щороку такий конкурс проводити.
Десь день на п’ятий від початку конкурсу на паркані з’явився дивовижний малюнок розламаного навпіл сердечка з поламаною стрілою, з якої стікали крапельки крові, що перетворювалися донизу на пелюстки. Хто був автор цього малюнка – невідомо, з якого класу – теж не зрозуміло. Навіть коли саме цей малюнок переміг - автор все одно не знайшовся, побажав залишитися інкогніто. Просто після оголошення результатів під малюнком з’явився напис «Дякую!». Цю романтичну історію учні нашої школи розповіли учням інших шкіл міста, а там все завертілося, й до школи навіть приїздив кореспондент з молодіжної газети. За тиждень ми милувалися невеличкою статтею про нашого дивного загадкового художника.
#2166 в Сучасна проза
#6781 в Любовні романи
#2719 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 08.12.2023