ГЛАВА 14 ЄЛЕНА ПРЕКРАСНА

Ти так старалася  сподобатись йому,
Манери, зачіска, наряди, як годиться,
Він іншій  вирішив приміряти корону,
І як отут, скажи, не злиться?

      За документами вона була  Новікова Олена  Ігорівна, але в школі цю дівчину не називали інакше, ніж Єлена Прекрасна.  Малишня трошки скорочувала  – Лєнка Красіва. І дійсно, було в ній щось від казкових  красунь: довге біляве волосся й сірувато-зелені глибокі великі проникні очі.  Лєна була неконфліктна дівчина, але навколо неї  завжди відбувалися якісь баталії. То хлопці поб’ються за її прихильність, то дівчата  розпустять клубок зайвих  пліток і  пів школи починає розбиратися, що  ж дійсно відбулося,  і як  усе це вирулити в правильному напрямку.  Причому, Лєна  начебто й не втягнута  у все це, але саме через неї  відбуваються конфлікти. Така собі  фатальна баришня. 

     Лєна рано усвідомила, що природа  нагородила  її  великим  скарбом -  красою,  тому вміло користувалася нею. Дівчина використовувала  закоханих у неї по вуха  хлопців  як тільки могла.  Найулюбленіша її розвага – помпезна  ефектна поява в школі в супроводі ескорту з одного-двох видних хлопців. Коло неї завжди увивалося  декілька  юнаків-пажиків  просто так, щоб  бути напохваті, якщо Лєні  щось  буде  потрібно. 

  Чомусь  Новікову  більшість у школі вважали легковажною й  «дурною блондинкою», хоча Лєна не була ані блондинкою, ані дурненькою.  Вже три роки  поспіль її  клас обирав старостою, тому що із своїми обов’язками Лєна прекрасно справлялася. По-перше, тих обов’язків було не так вже й багато, по-друге - допомагали все ті ж хлопці напохваті, які кого треба – примусять, що треба – зроблять, кого  вмовлять, кого притиснуть, кого настрахають, а треба - то й  поб’ють.  Одним словом, все завжди зроблено, а яким  способом – не питай, головне – результат. 

  Як я не намагалася подружитися з Лєною, нічого не виходило. Вона в мені чомусь бачила  загрозу й конкурентку. Особливо після того, як  Юра ляпнув при всіх на перерві: «А наша Соня красівше Лєнки буде!», дівчина почала дивитися на мене «чортом» і весь час  намагалася  зробити якусь каверзу.

— Не називайте мене «любою  дівчинкою» ! – зле  випалила Лєна після того, як  я зібралася  пояснити їй, що така коротка спідниця не дуже-то пристойний одяг для школи. Вмить її  зеленкуваті очі витяглися, блиснули відомим мені вогнем і стали схожі на котячі.

— А як же я маю тебе звати? – поцікавилася я. Мені  дуже  хотілося  знайти  спільну мову із цією зіркою, а ще більше – дізнатися істинну  причину її страшенної  ненависті до мене. Не вірила я, що проблема виключно у зовнішності.

—    Я - Лєна Новікова.  Не «дівчинка»,  не «сонечко», і, упаси Боже, «люба моя». Дибільні звертання, - вона хвицьнула пишною короткою спідницею в плісировку, мотнула  шикарною гривою русявого волосся й зникла за дверима. В мене лишився неприємний  присмак цієї розмови, якщо  це  можна було назвати розмовою.  Ну що ж, доведеться  поспостерігати, повивчати й зрозуміти  цю ученицю, адже я вірила, що і гострий камінь вода точить, а такий, як Лєна, то й  подавно закруглить. Просто  потрібен час і моє терпіння.

Чогось я все ж не врахувала, бо  час йшов, а Новікова ставала тільки  агресивнішою. До всього іншого додалося  ще щось,  що пояснити було просто нереально.  У мене складалося враження, що я в неї щось  нахабно поцупила, дуже цінне й життєво необхідне.  Тільки от я не в курсі була, що саме. Лєна  виходила із себе вже тільки при одній моїй появі, я її дратувала, тому намагалася  якомога  менше  потрапляти  дівчині  на очі, щоб не нариватися на «компліменти». Йду коридором і бачу – попереду в перспективі зустріч з Лєною. Не особливо хочеться зайвий раз   бути просканованою її злими очима, тому завертаю до учительської, немов мені туди треба, журнал узяти, наприклад. І нічого, що він у мене в руках. Виходжу на перерві  повітря  свіжого ковтнути  й мозок киплячий охолодити – Лєна в компанії хлопців стоїть, тому відходжу подалі, краще за ріг школи. А там  – курці школи. Моя поява їх реально злякала. Вони теж вийшли мозок прочистити, але своїм способом. Шарахнулися у різні боки. Вийшло, немов я їх ганяла, а насправді – навіть не думала.

Все це реально напружувало й зріло бажання розібратися. І от після одного  випадку я  змушена була  поговорити з дівчиною серйозно.

    На початку грудня  я планувала провести відкритий урок з моїм класом за темою: «Французький романтичний роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері». Відкриті уроки – це  завжди свято як для вчителів, які приходять на урок, так і для  адміністрації, бо вчитель, який  готує такий  захід, вигадує й творить в міру своєї буйної фантазії. Це не природні  уроки,  а  швидше– штучні, хоча й  яскраві, ефектні, видовищні, бо вчитель має продемонструвати, на що він здатен.  Якщо врахувати, що це був мій перший відкритий урок, то старалась я з усіх  сил. 

У кожного вчителя свої  методи й  улюблені прийоми. Я люблю інсценізації. Страшенна прихильниця  творчості Віктора Гюго та його роману «Собор Паризької Богоматері», тому просто уявити собі не могла іншої  інсценізації, аніж з цього роману. Монолог Клода Фролло під  чудовий танок Есмеральди – це мала бути  та родзинка уроку, яка не змогла б  залишити  байдужим нікого. І навіть якщо в уроці десь  будуть огріхи, ця  сцена  перекриє все. На Клода я примітила  відмінника Артура Ковальчука, адже він  цілком  підходив: високий, худий і довголиций хлопець, гострий на язик і доволі кмітливий. Він мав чудову  пам'ять, тому я  була впевнена, що цей  не підведе й монолог вивчить.  Есмеральдою я уявляла виключно Новікову.  Начувана була, що  виступати для дівчини – не новина, у її акторському хисті не сумнівалася. Планувала одягти їй чорну перуку, а те, що вона любить танцювати, я знала. До того ж Лєна любила  бути в центрі уваги, а також  їй подобалося, коли нею  милувалися. Тому коли  на своєму  уроці я  оголосила про підготовку  до відкритого уроку, всі зустріли це радо й весело.
-    Ура! Будемо  сценку ставити! – кричав Вігура й перекривляв директора, як він зазвичай  хвалив класи, які чимось відзначилися.