ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ

Ти знаєш, рук твоїх тепло
Турбота, ласка і любов твоя –
Все це в житті допомогло,
Мамуся мамина, бабусенько моя!

П’ятиповерхівка, в якій мешкав Титаренко Вова з бабусею,  «вражала» своїм убогим виглядом. Особливо  разюче  це  впадало в око, адже поруч  рік тому побудували  елітну  багатоповерхівку з тонованими скляними балконами, кондиціонерами та численними  біленькими супутниковими тарілками, понатиканими де-не-де  по стінах.  У багатоповерхівці усе «кричало» грошами та статусом, а на «хрущовку», що стояла, немов бідна родичка, поруч, без жалю не можна було дивитися. 

Коли я увійшла до  під’їзду, то  ледве не залишила в парадному весь свій небагатий обід – у ніс різонув  сморід котячих та собачих випорожнень. Деякі свіжі  випорожнення (чиї не знаю, діагностику не проводила) все ще  лежали у куточках на  сходових майданчиках.  Я ніколи ще не підіймалася на  четвертий поверх так швидко, затиснувши носа двома пальцями правої руки. Вимушений рекорд!

   Подзвонила у двері з набитою цифрою «15», але мені не відчинили. Я дзвонила зі школи Вовиній бабусі, щоб попередити про  свій візит, але слухавку ніхто не взяв, тому на свій страх та ризик приперлася. І вже жалкувала про таке необачне рішення. Постояла хвилин п’ять, періодично відкриваючи носа й зразу ж закриваючи, і вже збиралася йти, коли  двері повільно прочинилися, й на порозі  з’явилася  невеличка старенька жіночка з очами, як у Вови. 

— Доброго дня! Ви  Тамара  Гнатівна, бабуся Вови? – на всяк випадок спитала, щоб не втрапити не за призначенням.

— Так, а ви класний керівник Вови?  – м’яким приємним голосом  спитала  жіночка.
— Так, - подарувала  посмішку, щоб розташувати  до себе людину. -  Можу з вами поговорити?

— Звичайно! Проходьте швидше, а то тут у нас усі аромати Франції, дістали кошатники із собачниками, ніякого спасу з ними. Вови зараз немає вдома, але скоро буде, - Вовина бабуся пропустила мене у прихожу й зачинила спочатку одні двері, а потім другі.

— А Вова нам і не потрібен. Я власне до вас, - скинула плаща й переступила поріг, немов утрапила в інше  життя. Брудний коридор з  налузаним насінням й смородом  котячих та собачих фекалій змінився   ароматом  нещодавно спечених булочок з корицею. Приємний запах не тільки згладив неприємний сморід коридору, але й збудив апетит – згадала, що обід був нашвидкуруч й в економному варіанті.

— Мій онук  щось скоїв? Він такий непутящий, - почала старенька, пропускаючи мене до  вітальні й  підштовхуючи ніжними рухами до дивану. Сама ж старенька сіла  у невеличке крісло, на якому в куточку  було заштовхнуте в’язання. Я хотіла  було почати розповідати про всі походеньки Вови. У мене вже  була  підготовлена промова. Методично я позбирала все, що накоїв цей  телепень  Титаренко Вова: скільки уроків зірвав, кого послав у невідомі країни з гидкими назвами, кому  підніс дулю, кого обізвав «коза»… Але на  маленькому столику я помітила   чималу  купку різних ліків. Придивилася й  впізнала: валідол, спазмалгол, валер’янку, пумпан… Серцеві пігулки. «У жінки хворе серце!» - промайнуло у моєму  мозку, і я забула всю ту доповідь, яку методично правильно готувала, як  описано в підручнику педагогіки.  Тамара Гнатівна вже сиділа, як на голках, й нервувалася, заломлюючи свої висушені роками пальці, готуючись до неприємної розмови. Треба було терміново заспокоювати жінку. Я знову вирішила підійти оригінально. Просто поговорити.

— Ні. Ваш онук нічого поганого не робив. Просто я вирішила  познайомитися з усіма батьками дітей, яких  буду  вчити й вести ці два роки, - я так майстерно починала брехати, виправдовуючи  себе  тим, що віртуозна брехня – це  різновид творчості.

— Ну слава Богу, а то  Вовку тільки сварять. А він не поганий. Ходімте краще на кухню, я вам чайку  смачного заварю. Ви такого не пили ще ніколи, - Тамара Гнатівна пошаркала  своїми  об'ємними саморобними  капцями  (видно, рукодільничає жінка не на жарт) в бік кухні. Я пішла за нею. Невеличка кухонька, але чистенька й затишна! На  табуретках  зв’язані методом  печворк  подушки – щоб не холодно було. Посередині встеленого блакитною клейонкою столу  стояла  вазочка з цукерками  та пряниками, обтягнена накрохмаленою зв’язаною гачком  серветкою «медуза».   Маленька бабуся набрала води й поставила чистенький акуратний  чайник на вогонь. Чим більше я спостерігала за  Тамарою  Гнатівною, тим частіше себе ловила на думці, що Вовина бабуся дуже схожа на мою бабусю Надю, мамину маму: така ж інтелігентність рухів і естетизм у кожній дрібниці.

— Пригощайтеся поки що булочками, - серветку з мисочки було знято й моєму зору постала чарівна картина у вигляді апетитних зарум’янених булочок. -  Зараз закипить чайник. Як знала, що гості будуть, булочок  напекла.  Вовка їх так любить.  Недаремно мені великий кошлатий пес наснився. Друг на поріг! І синички у вікно клювали, - далі вона захопилася розповіддю про онука. Я бачила, як їй були приємні спогади про  кумедного й хорошого Вову в дитинстві. Тамара Гнатівна навіть  принесла  із зали альбом з фотографіями. І я поринула в цікаву розповідь про щасливу родину – родину  Вови Титаренка. 

—    Людочка, моя  донька, мама Вови,  така щаслива  була, коли  Вовка народився. Всі казали, що Вовка на дівчинку схожий.  Паша, батько Вовки, таким гарним батьком був, - Тамара Гнатівна перегортала сторінку за сторінкою,  я слухала й хотілося слухати цей оксамитовий голос. – Паша любив у лотереї різні грати. Йому щастило, дуже щастило. Одного разу багато виграв, і ось тоді купили машину. А потім… Вовка в п’ятому класі був, коли вони  розбилися на машині.  Паша чудово керував, їздив правильно, але назустріч п'яний трапився. Онук тоді вчитися перестав, переживав страшенно. Воно ж і зрозуміло, дитині зразу й матір, і батька втратити.  Ще на один  рік його залишили в школі через те, що не встигав.  А він не дурний. До п’ятого класу був відмінником. На карате ходив, у басейн плавати.  
  Чайник закипів. Тамара Гнатівна  підхопилася на  його свист і  швидко залила  накидані у невеличку каструльку травки. І дійсно, тільки вона залила  ці травки кип’ятком,  як аромат рознісся по всій кімнаті. Старенька ближче підсунула миску з  булочками до мене й  ласкаво  запропонувала скуштувати.  Такої  смакоти я не пробувала ніколи.