ГЛАВА 9 БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ

Батьки збираються у школі,
Про діток слухають, мовчать,
Все думають вони,  допоки
Їм будуть ті надокучать…

     На кінець вересня в школі  мали відбутися загальношкільні батьківські збори. Я почала  готуватися ще за тиждень до  цього заходу. Для початку проконсультувалася у завуча, що я маю  обов’язково сказати, що зробити. Потім розпитала багатьох бувалих вчителів:  як ті проводять, що говорять? Довелося  посидіти, виписати  усі оцінки моїх  учнів, які ті встигли  заробити за вересень.

Із своїх шкільних років пам’ятала, що більшість дітей щоденники подавали лише на четвірки та п’ятірки.  Коли вчитель висловлював бажання виставити бали гірші, особливо «прегарну» одиницю і не менш «привабливу» двійку, щоденник виявлявся забутим вдома, загубленим, навіть якщо він, ні про що не підозрюючи, лежав преспокійненько у портфелі, був схований під партою, ще кудись майстерно запханий, на крайній випадок відданий сусіду-другу на зберігання. 

Окремі умільці, особливо  трудолюбиві, вели два щоденники: один – для батьків, другий – для поганих оцінок. Одним словом, інформації  про реальну успішність  учнів до більшості батьків від їхніх чад не доходило. Моїм завданням було донести ці  ганебні факти,  щоб тата, мами, бабці, дідусі, старші братики чи сестрички дізналися й щось зробили.

Позаписувала  я усім учням класу до щоденників про те, що у четвер о вісімнадцятій нуль нуль у кабінеті номер двісті чотирнадцять будуть проводитися батьківські збори, і суворо наказала своїм підопічним, щоб  донесли до відома  батьків, не забули.

- Мої не прийдуть, - заявив першим  Юра Гагарін.

- Чому? - запитала  спантеличено.

- Працюють. До восьмої години  вечора, аж ніяк не встигнуть! –пояснив.

- А відпроситися? Збори проходять один раз на чверть, - запропонувала варіант.

- Дохлий номер. Робота –то всьо!

Ще троє теж були не певні, що батьки будуть. В результаті у четвер на вісімнадцяту годину прийшло всього п’ятнадцятеро  батьків. Переважно  мами. Лише  три тата і одна бабуся Євдокія Степанівна.  Я сильно засмутилася.  І даремно!  Як мені  сказали  потім  діти, це  був  аншлаг!  Так багато  батьків не приходило за останні  п’ять  років ніколи.

- Це вони на вас прийшли подивитися, - демонструючи свою коронну усмішку, повідомив  Сашко Вігура.

- А що на мене дивитись? Не клоун же в цирку, - гримнула я ображено.

- Ну,  у нас таких  класух по ходу не було ще, - пояснив  Діма Скворцов, червоніючи й ніяковіючи.  Я не стала нариватися на компліменти, уточнюючи, яких саме, бо менше знаєш, краще спиш.

    Щодо самих зборів, то майже  півгодини обирали батьківський  комітет. Ніхто не хотів тягти це  ярмо, тому спихували  на кого завгодно. Нарешті,  батько  Лізи  Гаврилюк Федір Степанович та мати Ковальчука Артура   Вікторія Андріївна “здалися на милість” громади, і я поставила галочку в першому  пункті порядку денного (скоріше вечірнього). 

Другим  пунктом була  успішність   діточок. Тут я багато не говорила, просто роздала  папірці з оцінками, мовляв, подивіться й від чужих очей  сховайте, якщо чого надто крамольного відшукаєте. Яке там сховайте!  Дві хвилини вивчали оцінки своїх чад,  а потім самі ж почали один одному показувати, охаючи та  ахаючи, а також обіцяючи  показати вдома  своїм дітям, де раки зимують.  Я сильно переживала за бабусю Юрочки  Гагаріна – Євдокію Степанівну.  Бідна жінка як побачила п’ять двійок свого ненаглядного онука з алгебри й чотири з геометрії, її «прорвало». Зазвичай, дар мовлення  втрачають, а її понесло у розмову – зворотна реакція.

-    Ой, людоньки! Що ж це? Юрочка  ж так вчив теореми й книжки читав, я сама чула, а тут на тобі – двійки! – голосила старенька. У багаторівневій  тираді Євдокії Степанівни вловлювався зміст  «вчителька недооцінює її геніального в усіх ракурсах онука». Я пообіцяла розібратися, за які такі «гріхи» у Юри утворився цей виводок двійок. Пізніше з’ясувалося, що Юра теореми-то вчив, але задачі ніколи не робив.

Далі нарешті  наш клас знайшов тато  Славіка  Кондратюка -   Євген Терентійович і у  нетверезому  вигляді, видихаючи  суцільним смородом, всівся за пусту першу парту. За декілька хвилин весь клас просяк  перегаром Євгена Терентійовича. Мені довелося відчинити вікно.

Батьки жваво дискутували на тему: «Ніколи займатися дітьми», мовляв, робота, повертаються додому втомлені, злі, адже  вічний пошук грошей на їжу та одяг дістав. Мами  ремствували, що тата не допомагають,  а ще ж обіди, вечері готувати треба, на  себе часу немає, не те, що на дітей.

  Щоб якось розрядити атмосферу, що напружилася, я роздала  всім батькам анкети з проханням  заповнити, відповідаючи на питання. В анкеті (до речі, стандартній, з журналу “Супутник класного керівника”), я виписала питання щодо прізвища, імен по батькові батьків  учнів,  їх місця роботи, посади, вік братів та сестер, які є в домі музичні інструменти, магнітофонні записи, спортивні прилади, чим захоплюються члени родини у вільний час.

- А я і не знав, що тут клуб за інтересами! -   таки хтось вигукнув, дійшовши до питання “ваше хобі”. Тільки за  схожістю  я  зрозуміла, що це  тато Каті Алєнтової.  Ввічливо, терпляче й  толерантно пояснила, навіщо це  все мені потрібно знати. Замовкли й тільки ручки дряпали по паперу. Далі  було ще веселіше.

- А чи знаєте, з ким товаришують ваші діти? - вимовила я це риторичне питання, і в класі запанувала  німа тиша. Батьки думали. Одна мамця не втрималася:

- Такий  лобур  виріс, що я за ним і тепер буду дивитися?

- А які важкості є в  сім’ях по вихованню дітей? - ще  одне дурне питання  з  того  клятого журналу “Класний керівник” ( щоб я ще коли  в нього зазирнула).

- А ви що, будете  виховувати допомагати?  Вам у школі мало роботи? - якось недружелюбно вигукнула  мама Лєни Новікової. Ось звідки у Лєни ця різкість. Дівчинка була  копія  мами у молодості.

- Я думаю, це наша спільна мета – виховувати. Наприклад, актуальне питання: чим ви досягаєте того, щоб слухалися?