ГЛАВА 7 ЗАГОРСЬКА НАТАША

Ніжне Боже створіння  ясне,

Мов троянда серед смітників,

Ти ховаєш каліцтво своє,

Та воно  діамант не псує…

   Ця дівчинка не була схожа на десятикласницю. Вона була  надто маленькою, ніжною, майже крихітною. Надмірна худорлявість додавала їй дитячості. Наташа  несміливо  виходила до дошки й завжди  ховала  руки: іноді за спину, іноді в рясні  рюшики шкільного фартушка. А коли я якось  попросила її написати тему уроку, то Наташа незграбно вивела  на дошці лівою рукою не дуже акуратно «Образи  роману Льва Толстого «Війна і мир». А я, дурепа, тоді (ніколи собі не пробачу!) спитала, чи не пробувала вона писати правою, можливо краще б вийшло? Мовляв, шульги часто можуть і правою рукою писати. Дівчина почервоніла, засоромилася й вискочила з  класу.

-       Ну ви,  Соня Костянтинівно й Клава, - вигукнув Кондратюк Славік і помчав у коридор прямо за  Наташею. Я стояла біля дошки, не розуміючи, що це я таке ляпнула, як кажуть діти «не в тєму»?

-       У неї  немає  пальців на правій руці, - через деякий  час прорізав  тишу  голос  Яковенко Марії.- Наташка погано пише, але вона чудово  малює. Її роботи завжди на конкурсах районних перемагають.

-       Я не знала, - з відчуттям повного кретинізму винувато процідила я й знову зробила  черговий  ляп.- Якась травма?

-       Ага, травма. Тільки не в Натки, а в її маман.  Пила, коли вагітна була. Та й зараз не краще, - далі пояснювали мені  вихованці.

 Я  помічала, що Наташа  довго не йде зі школи майже  щовечора. Вона відвідувала усі можливі гуртки, аби тільки довше  бути в школі.  Я картала себе за те, що раніше не помітила цієї  фізичної вади дівчини. Куди я дивилася? Просто не очікувала, що таке може бути.  Фізично повноцінним людям складно уявити, як живуть каліки.

  Чомусь згадала, як допомагала своїй одногрупниці Ларисі в інституті писати курсову про складнощі соціалізації  інвалідів на візочках. Щоб не оперувати пустими фразами, списаними з чужих статей та книжок, Лариса придумала експеримент: відкопала десь інвалідного візочка, усілася в нього й рушила містом кататися, як би це робив рядовий інвалід, що вибрався вряди-годи з дому.  Я виконувала роль поводиря, помічника. Спочатку сміялися, потім сварили служби ЖКГ та інші, а там і до сліз дійшло. Не прилаштоване місто  прийняти й соціалізувати інваліда, на жаль. У ліфта візочок просто не влазив, сходами тягати нелегенького інваліда  на не легенькій колясці теж не вихід, у переходах складно, пандусів біля магазина «Хліб. Молоко» немає, до аптеки хоч залітай. Добили  підлітки, які їхали тротуаром на скейті й візочок їм заважав – тротуар був завузьким.

-       І чо цій інвалідні вдома не сидиться? – сплюнув вбік (дякувати, що не в обличчя) і зле зиркнув хлопчина років десяти, не більше. Це ж треба, йому довелося злізти зі свого скейта й понести свою цяцьку у руках аж двісті метрів! Я такого нахабу відвертого навіть не взялася виховувати, а от Лара підірвалася з візочка, зруйнувавши міф про беззахисного інваліда, й надавала хамлюзі смачних тумаків  під зад. Тікав і матюкався, ледве скейта не згубив.

Це, напевне, був перший випадок, коли я серйозно замислилася про беззахисність та приниженість фізично обмежених людей. Тепер я ближче  зіштовхнулася з даною проблемою.

   Наташа  якось  з острахом  спостерігала за моїми реформами в класі, а я не знала, як себе з нею поводити, боялася  поранити своїми розпитуваннями чи підвищеною увагою  до її вади. Тому  після мого вибачення ми ще з місяць з-під лоба  дивилися  одна на одну.  Усе змінив випадок.

Якось  я  засиділася увечері, складаючи  сценарій до  літературного заходу. Треба  було переробити декілька пісень на  сучасний лад і підібрати музику до  виступів  дев’ятикласниць.  Наташа немов нізвідки з’явилася у дверях кабінету й тихо спитала:

-       Вам нічого не треба  допомогти, Софіє Костянтинівно?

    Нещасне дитя, коли всі гуртки закінчилися й діти розійшлися,   в школі залишилася лише я зі своїм  сценарієм. І Наташа  з двох зол -  дім і я - вибрала мене.  Того вечора ми весело  сміялися й  жартували, коли складали  сценарій. При вигляді  цієї худенької дівчинки мені завжди хотілося її нагодувати. Ось і тоді дістала бутерброди, відлила чаю з термоса, пригостила пряниками.  Дитина їла з апетитом, а я раділа. Ось і прийшов час, коли я зрозуміла свою бабцю, яка весь час годувала й розпливалася у блаженній посмішці,  спостерігаючи, як діти їдять.

Так приємно мені ніколи не було, як працювати з цією  дівчинкою. Наташа  потихеньку  розповіла, що  пише  вірші й навіть пообіцяла  показати. Я ще раз перепросила за свою безтактність. Вона схвально закивала  головою і  поспішила додому. Я викликалася провести її, хоча  й жила Наташа у сусідньому зі школою домі. На душі у мене трохи просвітліло, адже на одну  ображену на мене дитину стало менше. Це так приємно й  заспокоює, ніколи б не подумала.

   Пройшов час і Наташа  сама показала мені сховану в рукав праву руку без пальчиків. Пальчики все ж були, тільки  зовсім недорозвинені. І мені чомусь  стало так боляче, немов ця вада несправедливо дісталася цій дитині.

- Дуже  заважає? – спитала я.

- Ні, що ви, он  люди без рук, без ніг  живуть. А я так, трошки. Просто не пощастило, - а в оченятах бриніла сльоза, що ось-ось обіцяла скотитися з очей. Не скотилася, бо дівчинка шаленим зусиллям волі її втримала.

 Наташа у класі була  найбільш незахищена (маленька та ще й каліка), тому її всі дбайливо охороняли. І бувало, коли  хтось з малих дражнився, то неодмінно  отримували від  хлопців по самі вуха.  Надмірну симпатію до Наташі я помітила у  Славіка Кондратюка, хоч він і не виявляв якоїсь  особливої уваги, але турбувався більш за всіх.  Ні, хлопець не афішував якоїсь  особливої уваги, але мій меткий погляд  впереміш з жіночою інтуїцією симпатію зразу розпізнав.