ГЛАВА 6 БЕРЕЦЬКА АНАСТАСІЯ

Повагу силою не матимеш ніколи,
Хоч бий, хоч ріж, хоч репетуй.
Ти у дитини цю повагу заслужи,
Душі нащадків не мордуй!

  Таких дітей, як Настя, називають непримітними. І риси зовнішності вона мала невиразні, й  пересувалася непомітно, й  в класі її часто просто не помічали. Але  я її помітила зразу. Тому, що вона нагадала мені себе в шкільні роки. Її очі! Кажуть, що очі – дзеркало душі.  Це  були  цікаві допитливі оченята, обрамлені густими  віями. Якщо інші дівчатка непомітно підфарбовувались, то Настя – ніколи не користувалася косметикою. Коли я щось  розповідала, Настя слухала завжди уважно, її очі сяяли внутрішнім сяйвом, й в них  світився  вроджений розум. 

   Батьки Насті – звичайні працівники: мама -  посудомийка в ресторані, тато – виконроб на  будівництві. У Насті була ще менша сестричка Катя, яка вчилася у   дев’ятому  класі, й   брат Сергійко, який навчався у  сьомому класі. Я викладала в усіх цих класах, тому  придивилася до дітей і  виявила, що всі троє доволі тямущі особистості. А ще  я помітила, що в дітей   забагато синців на тілі. Якщо  Настя  майстерно  гримувала  синці, то менші не особливо то  старалися щось  приховати.  На мої питання «хто вас бив?», діти в один голос відповідали, що впали, забилися, буває. І коли  якось  після  трьох днів відсутності Настя  прийшла  до школи з синцем  біля  рота, я не  втрималася й  затіяла надто відверту розмову.

-    Тато у нас  як вип’є, то б’ється, - зізналася дівчина, ховаючи очі.

-    А що мама  з цього приводу говорить? – я розуміла, що чоловік так самостверджується, але ж у дітей  ще  була й мати. Вона не могла не бачити, що відбувається. – Вона зверталася до міліції?

-    Ні. Ви що, вона нам суворо забороняє  кому-небудь навіть говорити про це. Батько буде сердитися. Дуже сердитися.

-    Він і матір б’є? Чому ж вона терпить? - мені, що виросла у родині, де батько з матір'ю носився, як з королевою й пилинки з неї здував, було невтямки, як можна жити інакше.

-    Мама заробляє небагато. А батько вдвічі більше. Вона боїться, що нам ні на що буде жити, коли він кине нас. Та й коли він  проспиться,  то завжди  перепрошує. Він хороший, коли не п’є. Подарунки купує.

-    Чудовий подарунок,- я ледь торкнулася кінчиками  пальців жовтувато-синьої  плями біля рота дівчинки. – Не можна мовчати, Настя, навіть якщо це твій батько. Сьогодні синець, а завтра й вбити зможе. Я знаю, про що говорю. Це насильство, дівчинка, домашнє насильство.

-    Вас теж били? – тихо й несміливо, немов  хтось міг підслухати, спитала Настя.

-    Ні, мої батьки жили й живуть за іншими законами. Я жила у раю, як виявилося. Але одній моїй однокласниці не так пощастило, як мені. Її батько, як був злий, часто бив. Якось не розрахував  сили свого удару – це був останній день у її житті. Вас більше, ніж він один. І ви вже не надто маленькі. Потрібно опиратися.

  Я розуміла,  що треба  щось робити, але що? Не  хотілося  нашкодити  родині й водночас розуміла, що самі вони ніколи не розірвуть цей вузол.  В таких ситуаціях я завжди радилася зі своїм  батьком.  Він – директор великого заводу, мав великий авторитет у нашому містечку серед людей, тому що вмів знайти  підхід до кожного. Іноді збоку здавалося, що він чинить погано, неправильно, але час показував – це було єдино правильне рішення.

Цього разу тато рішуче застеріг мене  від будь-якого втручання  до чужого сімейного життя. Ця жорстка заява стала предметом  не однієї моєї суперечки з батьком. І що цікаво, його аргументи були  міцними, адже він боявся, що в усій цій  ситуації можу  врешті-решт  постраждати саме я.

-    Соня, ти вирішила стати вчителем чи адвокатом? – серйозний татів голос у слухавці телефону і радував, і напружував. 

-    Вчителем не вийде бути  з позицією «моя хата скраю, знать нічого не знаю», таточку,- нагадала йому його ж постулат.

-    Перевіряй зошити, проводь  батьківські збори, підтирай шмарклі своїм вихованцям і не прися туди, куди не варто, - порадив батько.

-    Які шмарклі, па? У мене клас з п'ятнадцятирічними дітьми. Це – десятий  клас! Дорослі особистості, які  фальшу не приймуть,- нагадала.

-    Сонь, напиши заяву до соціальної служби й нехай цією родиною вони займаються. Це повноваження саме їхні.

  Не дивлячись на  пораду  батька і мовчанку  Настиних сестри та брата, я твердо вирішила поговорити  з Берецьким Антоном Петровичем, батьком Насті. Під  приводом  питань щодо  навчання дівчинки, я викликала  Антона Петровича до школи. Це був приємної зовнішності  сивуватий  повний чоловік. За пів години розмови з ним я не виявила жодного підозрілого негативу.  І коли я розповіла, що викликала його, бо  турбуюсь про  Настю, адже вона чудова учениця, але останнім  часом  надто замкнена і весь  час у синцях, він  не приховував, що це його рук справа.

-    Дівка вже  доросла. Хлопці дзвонять. А нам з дружиною не вистачало, щоб у пелені принесла. Своїх три роти.

-    То ви її б’єте через те, що вона зустрічається з  хлопцями? – здивувалася я.

-    Хто зустрічається? Хай тільки спробує. Так, для профілактики.

-    А менших теж для профілактики? – поцікавилася я.

-    А до чого тут менші?  Ви ж керівничка Насті. Про неї й говоримо. Я чогось не розумію, Софія, як вас там?

-    Костянтинівна, - нагадала я.

-    Так от, Софія Костянтинівна. Ви дітей маєте?

-    Ні, поки що.

-    От як заведете, то мене зразу  зрозумієте. Їх лупцювати треба, доки вони на шию не сіли. Боятися мають. Бояться – значить поважають, - недолуга логіка якогось неандертальця, чесне слово.

-    Ви знаєте, мене батько ніколи не бив, але я його завжди поважала й буду  поважати. Вже за те, що не бив. А вас батьки також побивали для профілактики?

-    А як же? І я радий, що вибили усю дур своєчасно. Софіє Костянтинівно, до вас у Насті було п’ять керівників і жоден не пхав свого носа  у наші родинні справи. Як виховувати своїх дітей, я буду вирішувати сам,- от і домовилися, от і побачила  справжнє обличчя цієї нікчеми. Він хоче, щоб його поважали. А я замість того, щоб  плюнути йому межи очі, маю спокійно пояснювати, що він  мерзота, причому, культурними словами.