ГЛАВА 2 ЖАННА ГРИГОРІВНА

Школу «молодого бійця»  я проходила стійко майже два тижні. Чого тільки не витворяли «діточки», перевіряючи мене на профпридатність. Розуміючи, що я не знаю їх поки що в обличчя,  мінялися прізвищами. Викликала одного – відповідати йшов інший.  У 9-Б класі взагалі навчалися брати –близнюки, та ще й схожі, як дві краплі води, що мама рідна не розбере, де хто.  Куди вже мені?  Та я особливо й не  переживала – хто хоче, той нехай і відповідає. Ніколи не можна показувати, що я цим сильно переймаюсь, так швидше  заспокояться.

Як старанна учителька, прийшла до 9-А класу, затіяла готувати дошку до уроку, написала число, "класна робота", тема «Роман  Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері", ,прикріпила  магнітиками портрет письменника Віктора Гюго.  Портрет був не дуже вдалим, з якогось журналу, але великий, з останніх парт мало бути видно. І тут за спиною чую:

-    Ну і рожа, блін!

-    На свою не пробував дивитися? – не дуже педагогічно, але ляпнула, чого вже там? Повертаюсь до розумника й майже зомліваю – переді мною счорношкірий хлопчина. Усміхається білозубою голівудською усмішкою - бо звик до таких випадів, його брутальною мовою, зрозумів. Але мені соромно за свої слова, кинуті зопалу:

-    Вибач! – ще не вистачало, щоб расизм приписали.

-    Проїхали, сам нарвався.  Чо за чувак? – на своєму блотному діалекті спитав хлопчак.

-    На-пи-сала,-ледве вимовила й показую рукою на тему уроку. Читає, киває головою, проходить  до свого місця й готується до уроку. Пізніше вчителі «просвітили», що мама Тараса ( ще ж і назвали) так погуляла на курорті. Прізвисько у Тараса – Шоколадка. Ми потім з ним стали гарними друзями, він мене ще й намалював олівцем. Гарно хлопець малює. Читав паршиво, але малював прекрасно!

   Юні механіки з 8 –В  класу записали на диктофон дзвінок і  стук у двері. Вмикали вони такі «мелодії», коли їм припече чи коли урок набридав.
 Якось заходжу до 7-А, а там весь клас стоїть, а стільці, немов корова язиком злизала. Вчительського  також немає. Рівноправ’я. Вони приготувалися до того, що я буду нервуватися,шукати стільці,волосся на собі видирати. Замість цього я увімкнула перший ступінь пофігізму  й проводила урок  стоячи. Мені так і краще, але ж дітки теж  стояли. 

- Можна, ми за стульчиками матнемося? – почула благальне  через п'ятнадцять хвилин після початку уроку. Ти диви, як ніжки швидко заболіли.

- Навіщо? І так добре! – тільки й відповіла.

- А як ми писати  будемо? – захвилювалися.

-А хіба ви пишете щось? Не помічала, - ледве  стрималась, щоб не посміхнутися, а в душі все ж торжествувала: ну, що, любі мої, з чим боролись, на те й напоролись!  Ви віничком, а я  мітлою.

- А біографія Крилова? Як запишемо? – ще парочка писак знайшлася.

- Вдома конспект напишете. І байку «Вовк та Ягня»  напам'ять вивчити потрібно буде. А зараз послухайте байку «Мавпа й окуляри». Доволі актуальний твір, - дітки швидко зрозуміли,  що мав на увазі байкар. Сидячи не зрозуміли б, а стоячи – дійшло за призначенням.

Старшокласники розважалися цікавіше. 11-А намазюкався зеленкою  й канючив, що у них масова вітрянка, повинні ( та що там, зобов’язані) відправити на карантин днів так на двадцять точно. Викликали лікаря, поки перевірили – два уроки коту під хвіст. В тому числі й мій.  Ні, ну я теж була ученицею, і ми теж прикалувалися над вчителями, але  виключно на перше  квітня, і то якось   пристойними дозами і так, щоб не до інфаркту.  Тут ніхто не чекав першого квітня.  У мене склалося враження, що в цій школі  що не день, то свято Дурнів. Вже восьмого вересня на  дверях кабінета директора висіла табличка «Не влізай, вб’є!», а на підлозі  розлитий  родоніт заліза ( кінематографічна кров, хто не знає: я теж раніше не знала). Над дошкою з  відмінниками – «Їх  розисківойот  меліцийя».  Ага, саме так і написано. Меншенькі постаралися, тому  купа помилок і каракулі маркером виведені. А внизу на дошці оголошень фото директора та завучів і підпис: «Особливо небезпечні злочинці».  Підкинули директору роботу на тиждень – шукати «гумористів». Він дядько  наполегливий, довго шукав і таки знайшов. З гумором у директора  теж все гаразд: сфотографував «гумористів» і розвісив  по всій школі з підписом « А цих розумників вже знайшли!»

   Я до своїх  заходжу – усі  тихо стоять, усміхаються. Шостим чуттям розумію: щось зараз буде. Тільки сказала: «Доброго ранку!», як зарепетує  важкий рок з магнітофону. Я ледве на ногах втрималася.

  Найкумеднішою була ситуація з 11-Б класом. Заходжу ще на перерві, а на дошці коректором намальований орган. Ага, саме той.   Ви здогадалися, який  орган найпрофесійніше вчаться малювати в школі.  Коректором!  Для тих, хто не в курсі: просто  не змивається. А мені потрібно якось тему написати. Я пишу,  як є. Виходить « Генріх Бель - .....» і поруч орган. Сміялися і діти,  і я. Потім хтось з дівчат здогадався   вимити цей «шедевр» рідиною для зняття лаку.

  Потихеньку я  увіходила до колективу, хоча  на мене дивилися, як на білу ворону. І весь час чекали, що я зникну, адже до мене так зникло, не пропрацювавши і пів року, аж троє вчителів. Лякав їх 10 –Б клас.

   Єдиною вчителькою, яка справляла враження  серйозного педагога, була Жанна Григорівна, але я її спочатку боялася.  Як мені не хотілося, але після важкого вівторка,  я підійшла-таки до Жанни Григорівни і тихо, по-школярськи запитала її, чи не погодиться  вона допомогти й охарактеризувати дітей 10-Б класу. Я  і  не думала, що вона так швидко  погодиться :

-    Беріть їхні особові справи й за хвилин двадцять я вас чекаю в себе у підсобці. Другий поверх біля актової зали.

  Підсобка являла собою зразок «а ля масштабний гармидер». По кутках були розставлені великі плакати, скрізь височіли стоси книжок.  Шафки просто не закривалися від паперу, що стирчав з різних щілин. Було таке відчуття, що все це добро ось – ось звалиться на голову й утворить суцільну паперову купу, яка заживо  погребе і мене, і Жанну Григорівну. Але, на диво, все це трималося, і, судячи з усього, доволі довго вже.  Як Пізанська вежа - наче й падає, але ніяк не впаде.