Січень 2018
— Перш ніж почнеш, маю до тебе одне, але дуже важливе питання, Йозефе.
Вони стояли на дерев’яному помості причалу під Карловим Мостом. Юліе крутила на пальці ключ, дивлячись в очі водянику, що саме збирався пірнути до води, та так і не встиг, і тому завмер, опустивши ноги до холодної води.
— На початку року у нас надто багато справ, хранителько. І у мене, і у тебе.
— Я знаю, — Юліе нахилилась ближче, кидаючи швидкий погляд на парочку, що саме робила селфі біля входу до ресторану тут же під мостом. — Тільки чому нашим містом блукає дивна істота, котра, як виявилося, дуже потужна та небезпечна? І ніхто нічого з цим не робить, а, може, варто було б давно почати хвилюватися?
Водяник тяжко зітхнув і сповз до води. Вже на плаву обернувся і подивився знизу на гору прямо в очі хранительці.
— За неї поручилися дуже впливові особи, як людські, так і світу духів. Покладись на неї, і не виключено, що вона сама відкриє свою таємницю. Не тобі, так Даркі, — водяник поглянув кудись вбік. — А поки що я б на вашому місці переймався б зовсім іншим. До Праги повернулася Драгомира.
— Та що ти таке кажеш! — Юліє присіла на старий кимсь забутий ящик. — Невже старі печатки мого прадіда більше не працюють?.
— Так вона й не заходила в середину межі. Просто місто з того часу збільшилося. Трошки, — водяник виставив руку з води, показуючи пальцями заледве сантиметр. — Її лігво десь на Лібені, і мешкає вона там як мінімум із серпня. Ми давно мали підозри, а вчора її нарешті помітили у товаристві великого собаки. Більше інформації не маю. А істоті дайте спокій, вона не має на меті шкодити нам всім. До зустрічі завтра у кав’ярні, раніше ніяк.
Пан Йозеф пірнув під воду, залишивши Юліе сидіти собі та дивитися, як кола поволі розходяться водою, аж поки повз неї не проплив прогулянковий човен, повний туристів.
— Ти все чула?
Згори до Юліе повільно спустилася Даркі. Стала поряд, поклала руки на плечі.
— Авжеж. Я мала рацію, а ти ні. Давай краще подумаємо, що нам робити з Драгомирою. Лібень не мала дільниця, там багато старих занедбаних кам’яниць, млин і навіть колись був замок, від котрого напевно залишилися якісь сліди. А у Верхній частині є ще й приватні садиби. Треба було б туди навідатися.
— Треба йти мені, — зітхнула Юліє. — Драгомира напевне створить нам багато проблем. Мені не йде з голови отой вересневий інцидент, не йде з голови та банда, що налетіла на каблучку короля. Кларіс казала, що бачила нашого обдуреного пана професора на балу. А, може, і цей пан є її слугою?
Юліє встала з ящика та кинула подрузі:
— Щоденники мого прадіда у батька. Їдемо.
* * *
— Мені це не подобається!
Делакруа погортала старий великий записник, списаний дрібним, але дуже чітким письмом:
— Прадід писав, що Драгомира — ані людина, ані привид. Вона ніби на межі. Колись, ще в часи свого княжіння, вона трималася старих поганських вірувань. І в ході політичної боротьби, з її ініціативи вбили святу Людмилу та святого князя Вацлава. За що її й покарали. Коли вона їхала у своїх справах, можливо навіть до поганського капища та Страгові, під її возом провалилася земля. Довгий час на Градчанах ходило повір’я, що привид Драгомири й досі їздить ночами вогняною каретою, що й використали успішно твої друзі у своєму фільмі.
Юліє перегорнула сторінку:
— Ось тут написано, що Драгомира таки вибралася з тої прірви. Але це не була вже людина у нашому розумінні. Вона не могла померти, і більше не старішала. Повернувшись до Праги, ця потвора пішла до свого сина, і той заховав її у глибинах королівського Палацу. Аж до часів гуситського повстання королівський рід — спершу Пржемисловичі, потім Люксембурги, берегли її таємницю. А потім часті зміни династій дали можливість Драгомирі розчинитися у глибинах міста. Відомо лише, що її експерименти стали першопричиною пожежі на Малій Страні. За часів Рудольфа ІІ колишня княгиня навіть спробувала отримала вплив на імператора, але їй тоді протистояли пращури нинішніх хранителів.
— І в чому ж її небезпека? — запитала Даркі.
— Істоти на межі мають величезну силу. Деякі, на приклад, вампіри, навіть втрачали контроль, і тоді шаленіли, впадали у повне свавілля. Саме тому більшість з них вбили ще до Першої Світової. Ті, що вижили, або просто сховалися, або адаптувалися до життя поряд з людьми. Драгомиру вбити не змогли, її виманили десь до околиць Грацу, а в цей час мій прадід, Арчібальд Делакруа поставив печатки, дякуючи котрим вона більше не зможе потрапити до Праги, і, відповідно, до джерела своєї сили.
Даркі розвела руками:
— Але якщо ця Драгомира сидить вже майже пів року на Лібені, то може в неї якась інша мета, ніж влаштувати нам кінець світу?
Юліє зітхнула, закрила нотатник, кинула погляд на портрет чоловіка років сорока у циліндрі, фраку та з тростиною у руках, потім на великий дубовий стіл, котрий, певне, слугував йому за життя. Нині на ньому стояв домашній комп’ютер, за котрим саме працював дуже схожий на чоловіка з фотографії батько Юліє.
— Тату, дякую. Нам час, ми мусимо йти шукати ту Драгомиру.
— Ви там бережіть себе, — батько відірвався від роботи. — Візьми із собою ту Кларіс.
Юліє зітхнула та потяглася за телефоном, що лежав на столику біля крісел, в котрих вони так зручно вмостилися, та набрала номер.
Кларіс саме чаювала з Міріам у самому центрі Йозефова, коли Юліє та Ева-Ліна дісталися до них. Мірі читала вголос:
«Сьогодні Пако міг перекидати зброю до Мексики десь у нетрях над Ріо-Гранде, завтра грабував якихось торговців на тракті у каньйоні Апачі, а післязавтра пропивав награбоване в одному з тих містечок на прикордонні. Ось такий був той Пако Тукас! Люди кажуть, що великий Пако заховав сто тисяч доларів десь в околицях одного з тих фортів, що відгороджували кордон Мексики від Конфедерації. Згодом його вбили у засідці у тому ж таки форті, а таємниця скарбів так і залишилася нерозкритою».