Розділ 51. Може, колись…

Розділ 51. Може, колись…

На те, щоб змінити вбрання, у Лізи пішло не більше кількох хвилин. Залишалося написати Брайану записку. Ліза вирішила, що має підібрати прості та щирі слова. Розповісти про почуття, про те, що надовго збереже в серці спогади про цей казковий день. Вона пояснила, чому не може залишитися, чому їй довелося зникнути, чому не попрощається. Щоправда, без особливих подробиць, адже на це вже не було часу, але Ліза сподівалася, що пізніше Елізабет розповість Брайану, чому сестрі довелося поспішати.

На записку пішли всі емоційні сили — Ліза була така зосереджена, що навіть не помітила, як у кімнату хтось увійшов.

— Яке щастя, що я знайшла тебе! — схвильований бас Міранди змусив відірватись від записів. — Поки тебе не було в бальній залі, дещо сталося.

— Я вже все знаю, — Ліза склала записку вдвоє. — Як слід вчинити — вирішувати Елізабет. У нас із нею все готово для обміну.

— Це правильно, — підтримала Міранда. — Їй треба якомога швидше опинитися тут. До речі, не лише я тебе загубила. Брайан теж тебе шукає. Він щойно зупинив мене в коридорі і спитав, чи не знаю, де ти.

Якщо Брайан тут з'явиться, це все ускладнить.

— Мірандо, у мене до тебе прохання. Перевір, будь ласка, чи не йде він сюди, і якщо так, то затримай. А потім передай йому ось це, — Ліза простягнула їй записку.

— Добре, — компаньйонка сховала аркуш у кишеню і рвучко обняла Лізу. — Ми більше не побачимося?

Ліза стиснула Міранду в міцних обіймах у відповідь, але що відповісти не знала.

— Може, колись…

Коли компаньйонка зникла за дверима, Ліза взяла телефон і підійшла до дзеркала.

Елізо, я на вихідній позиції. Що робити?

Просто дивись на своє відображення. Головне, не відводь погляд. Решту зроблю я.

Ліза слухняно дивилася на відображення. Вона вже знала, що переміщення відбувається абсолютно безболісно. Не буде жодних неприємних відчуттів. Просто потемніє в очах, і в одну мить вона опиниться по той бік портального дзеркала, по той бік від коханого... Від непроханих сліз защипало очі. Не можна було відводити погляд від свого відображення — і Ліза мужньо не відводила. Вона дивилася, як сльозинки скочуються по щоках. І серце готове було розбитись на дрібні уламки від гіркоти, що вона ніколи більше не побачить Брайана. Яке мерзенне, безвихідне, це слово "ніколи"...

Хоч би не розплакатися тут і зараз. Ні, Лізо, тримайся. Ось перемістишся в гуртожиток — тоді вже й заливайся сльозами на здоров'я скільки влізе. Ця занепадницька думка зовсім не втішала, зате на зміну їй прийшла набагато позитивніша. Чому Ліза так категорично впевнена, що вона більше не побачить Брайана? Теоретично така можливість залишається. Поки існує портальне дзеркало, можна іноді мінятися з Елізабет світами. Ну хоча б на день-два…

Додумати цю думку не вдалося. Несподівано світло в кімнаті згасло. І одночасно з цим пролунав звук розбиття скла. Та що ж це таке?! Повторюється те, що сталося минулого разу? Від досади у роті стало гірко. Ліза, що, розбила портальне дзеркало? Як це так?! Ну все, можна забути про надії знову побачити Брайана. Зараз темрява розсіється, і Ліза опиниться у своїй кімнаті в гуртожитку, у своєму світі, у своєму житті — і вже, здається, назавжди.

Брайан всюди шукав Лізу. Насамперед, звичайно, заглянув на балкон, де залишив її кілька хвилин тому. Але балкон був порожній. Та Брайан і не сподівався знайти її там після того, як дізнався останні новини. Навряд чи вона всиділа на місці, якщо до неї теж уже дійшла інформація, що якийсь джентльмен зробив пропозицію руки і серця Елізабет і чекає на її згоду. Імовірно, Ліза вирішила, що не може в такому питанні діяти від імені сестри, отже, спробує помінятися з нею місцями.

Обмін місцями — ця думка найбільше турбувала Брайана. Де Ліза опиниться після такого обміну? Звідки вона родом, ця зухвала відважна ніжна дівчина, яка пробудила в ньому почуття, що, здавалося б, назавжди померли? Чому вона так не схожа на жодну з леді, яких Брайан знає? Він мав здогад, і він йому категорично не подобався. Він пам'ятав, з якою інтонацією Ліза промовила фразу: "Я тут до опівночі". Вона говорила так, ніби варто годиннику пробити дванадцять разів, як вона зникне назавжди. "Назавжди" — яке огидне слово.

— Мірандо, ви не бачили Елізабет? — зупинив Брайан леді в костюмі феї, яка поспішним розгонистим кроком йшла коридором.

Він знав, що під цією рожевою хмаркою рюшів ховається саме вона — компаньйонка Елізабет.

— Ні, ваша світлосте, сама її шукаю.

— Дайте знати, коли знайдете.

— Неодмінно, — пообіцяла Міранда і поспішила далі.

Брайан не знав, чи йти за нею, чи, навпаки, шукати в протилежному напрямку. Він боявся не встигнути. Ліза зникне опівночі, а годинник показував уже п’ять хвилин на дванадцяту. У грудях стало холодно і порожньо. Що як він уже спізнився?

Він докоряв собі, що залишив її на балконі одну. Треба було не зводити з неї очей. Потрібно було тримати її в обіймах усю ніч. Притиснути до себе, поцілунками позбавити волі, не відпускати… Але чи мав він на це право? Хіба можна тримати того, хто хоче піти? Ліза не казала йому, що закохана, що поділяє його почуття. Можливо, якби в нього було трохи більше часу, Брайан зміг би причарувати її, розпалити, подібно до того, як горить сам.

Розпач і страх втратити кохану пробуджували дике бажання перевернути догори дриґом весь замок, аби знайти її. А тут ще вкрай недоречно хтось плутався під ногами. Брайан опустив погляд. Виявляється, це кіт! Той самий, величезний білий котяра, якого Освальд використав для лікування Лаури.

Згадалося, що саме ця зухвала зверхня тварина вистрибнула з шафи, коли Брайан шукав у ній диверсанта.

Кіт і зараз справляв враження вкрай поважної істоти, ніби був блакитної крові, як мінімум, граф. Його зелені очі глянули на Брайана незворушно і навіть з нотками зарозумілості — здавалося, він висловлює зневагу панічним думкам Брайана.