Глава 8. Сріблястий голос повітрулі

Оксана метушилась біля Андрія, немов бджілка навколо квітки кружляла: прикладала компреси, робила якісь паси руками, поїла настоями. Аж поки він не схопив її за руку:

– Сядь, відпочинь. Мені вже справді краще. Ти ж знаєш, – він усміхнувся, як йому здалося, цілком життєрадісною усмішкою, – я швидко відновлююсь.

Дівчина все ж присіла поруч, поглядаючи на нього з потаєним жалем:

– Знаю. Та цього разу, здається, тобі добряче дісталось. Віринея – це не босорки місцевого штибу.

– Минеться, – він приклав її теплу м’яку долоню до своєї щоки, – адже мене лікує найкраща цілителька.

– На жаль, – вона зітхнула, погладжуючи його вилиці, що вже встигли вкритись щетиною, – не найкраща: до Вірляни мені далеко.

Хлопець притяг дівчину до себе, обіймаючи:

– Такою ціною? Красно дякую, обійдусь.

– Зате, – сміхотнула та, лоскотно видихнувши йому у шию, – гарантовано витягала б тебе навіть з того світу!

– І, щоб частіше тебе бачити, – хмикнув він, – мені довелося б частіше туди навідуватись.

Оксана підвела голову, поблискуючи блакиттям своїх очей:

– То вже занадто. Волію бачити тебе не ушкодженим.

Андрій ковзнув пальцями по її щоках:

– А я волію бачити тебе поруч, навіть, якщо не лікуватимеш: мені достатньо твоєї присутності.

– Не розумієш ти власної користі, Майоранчику! – розсміялась вона, і сміх її полинув кришталевими дзвіночками.

Андрій вдихнув на повні груди, немов би всотуючи в себе увесь той передзвін. Сміх коханої дівчини вже сам по собі був для нього ліками, а, коли це ще й сріблястий сміх повітрулі…

З Оксанчиного телефону пролунало телеграм-повідомлення, на невдоволення хлопця, оскільки змусило Оксану відірватись від нього:

– Олекса. Питає – як ти? Чи може навідатись?

– Хай заходить, – зітхнув той, подумки визнаючи, що сучасні гаджети є справжніми вбивцями романтичної атмосфери.

«Варто, все ж, інколи вимикати», – промайнула в його голові шалена думка, бо з таким життям його можуть дістати й без гаджетів навіть на дні морському.

Щоб зв’язатись, Олексі точно не потрібні ніякі месенджери та телефонування: вломиться просто у голову. Тож, вимикай, не вимикай…

З коридору долинули кроки й до кімнати мало не влетів розлючений Лютецький, хоча на його обличчі грала усмішка. Та Андрій давно навчився відрізняти настрої свого друга й наставника. Підвівшись, хлопець потиснув його руку:

– Все так погано? – намагався він вловити погляд Олекси.

– Так помітно? – осміхнувсь той лиш одним куточком рота.

– Кому – як, а, як на мене, то зараз ти відповідаєш своєму прозвиську «Лют».

– Не нагадуй, – поморщився чоловік, згадуючи не найкращі часи свого життя. – Краще скажи, як почуваєшся?

– Потрібна допомога?

Олекса тицьнув хлопця кулаком у плече:

– Ти звинувачуєш мене у корисливості?!

Андрій цілком по-дружньому розсміявся:

– Вибач! Кого завгодно, лише не тебе!

– Дякую й на цьому, – кивнув той. – Та ти правий: допомога потрібна, але не твоя, – він озирнувся на дівчину.

– Моя? – Оксана з цікавістю дивилась на гостя. – Що саме?

– Зможеш…, – він важко зітхнув, розуміючи, що знов втягує друзів у свої особисті справи, – пару ночей початувати Ірену?

– Навіть так?! – здивувалась дівчина. – І яким же чином чатувати?

Олекса відійшов до вікна й, склавши руки на грудях втупився у краєвид, що розкинувся навпроти. Його друзі обрали чудове місце: з одного боку була річка, з іншого – розташувався лісок. Жити й радіти! Та тільки до радощів постійно гіркота додається. Й він – один з тих, хто її додає. Чи є в його діях корисливість? Скоріше, так, ніж – ні. Але, наразі, в нього немає вибору.

– Я утнув дурість… І не втнути її не міг. До речі, – він обернувся до хлопця, – там у коридорі робота Ірени. Зроби зіницю ворона природною.

– Оксана розповідала, – кивнув Андрій. – Але звідки вона могла витягти інформацію?

– Зв’язок виявився надто міцним, а я на такий не розраховував. Ти веліла їй, – Олекса посміхнувся Оксані, – концентруватися на захисті, а вона якимсь чином пірнула у найглибші пласти моєї свідомості, звідки й видобула інформацію про Чорну зірку. Не питайте – як? Я не маю відповіді. Та це, якраз, і є причиною моєї дурості.

– Ти вилучив спогад? – здогадався хлопець.

– Так, – здвигнув плечима Олекса, зіщулюючись від згадки про доволі неприємну ситуацію.

– Ти ж казав, що це не так просто.

– Так і є, та… мається один дієвий спосіб. Я ним скористався, й ми… посварилися, м’яко кажучи. Боюсь, що після цього вона й бачити мене не захоче.

Оксана дзвінко ляснула в долоні:

– Браво! Стільки часу витратити на її пошуки, щоб тепер все спаплюжити! І хто?! – вона втупилась, не моргаючи, в Лютецького. – Той, кого я вважала найрозсудливішим серед нас! Я просто вражена, – дівчина розвела руками.

– Як то кажуть, – хмикнув Олекса, – «Кожен мудрий свого дурня знайде». Я, здається, знайшов: у собі. То допоможеш? – він підвів на неї очі, повні ледве не розпачу.

– Бідній дівчині?! – Оксана нещадно пропалювала поглядом дві величезні дірки в чоловікові. – Звісно, допоможу. У людини й без того повно комплексів, а ти, – повітруля мало не проткнула в ньому пальцем отвір, – вирішив підкинути хмизу в її самознищувальне полум’я! І це тільки-но в її стані покращення намітились! Бузувір якийсь, – вже просто буркотіла вона під кінець.

– Оксанко! – засуджуючи, похитав головою Андрій.

Олекса лише рукою махнув в його бік:

– Облиш, вона – права. Я надто поспішав через пересторогу. І тепер не знаю, що гірше. Та її треба заспокоїти, поки дурниць не накоїла, а краще за Оксану цього ніхто не зробить. Мені ж на пару днів відлучитись треба у справах.

Дівчина поплескала його по плечу:

– Ну, звісно: як роздраконити, то це ви в нас майстри! Ламати – не будувати. А, як відбудовувати, то це нам – тендітним створінням.