Глава 10

Тимур

Я намагаюся тримати себе в руках. Вселяю, що потрібно зберігати холоднокровність, інакше нічого не з'ясую.

- Ви мені п'ять років тому сказали, що дитина не моя. А тепер з'ясовується, що моя. Це як узагалі розуміти?

Слова зриваються з губ, як постріли. Безкомпромісні, різкі. На язиці металевий присмак злості. Руки стиснуті в кулаки. Здається, ще трохи, і стіл переді мною розколеться під цією напругою.

- Тимуре Леонідовичу, це винятковий випадок. Прошу вас, заспокойтеся...

Винятковий випадок? Начебто мені від цього легше. Начебто мені взагалі може стати хоч трохи легше після всього цього марення. Я відкидаюся на спинку стільця, намагаючись стримати лють, яка ось-ось виплеснеться через край.

Лікар важко зітхає, складає руки на столі. Обличчя напружене, але він намагається виглядати професійно. Намагається, але в нього погано виходить. Очі бігають, як у щура, загнаного в кут.

- Ви пропонуєте мені заспокоїтися після того, як я дізнався, що дитина, яку я п'ять років вважав чужою, виявилася моєю?

Дихаю важко. Руки сверблять. Ось просто зараз, піднятися, схопити його, струсити. Хочеться бачити страх на його обличчі. Хочеться, щоб він відчув хоч частину того, що зараз розриває мене.

- Тимуре Леонідовичу, ембріон, використаний для процедури екстракорпорального запліднення, було створено з вашого матеріалу і матеріалу вашої дружини, Маргарити. Однак... - знову дивиться в документи, немов намагається знайти в них захист. Жалюгідна спроба. - За результатами тестів з'ясувалося, що вагітність сурогатної матері настала ще до перенесення ембріона.

Секунду я просто дивлюся на нього. Не рухаюся. Не дихаю. Потім нахиляюся ближче, відчуваючи, як лють вирує, розповзається по венах, розриваючи на частини.

- Ви мені пояснюєте чи знущаєтеся?

- До процедури екстракорпорального запліднення Віра вже була вагітна. Її цикл синхронізували з вашою дружиною, але аналізи перед процедурою не виявили факт вагітності. Ми вважаємо, це була рання стадія, яку складно визначити звичайним способом. Один-три дні.

- Тобто ембріон, який ви нібито перенесли, взагалі не має значення?

- Саме так, - кивнув лікар. - Вагітність настала природним шляхом.

Що за маячня тут відбувається? Вони що, з глузду з'їхали? Ці люди серйозно думають, що я в це повірю? Це жарт? Грубий, огидний жарт?

- Природним шляхом? Ви з мене ідіота робите? Я вперше побачив цю жінку у вашій чортовій клініці. А тепер намагаєтеся переконати, що Віра народила мою дитину?

- Я розумію, як це звучить, - його голос стає тихішим. - Але це єдине пояснення, яке в нас є. 

- Ви хочете сказати, що я якимось дивом став батьком, навіть не торкаючись цієї жінки? - Слова печуть горло, повітря в кабінеті здається важким, задушливим.

- Ми можемо тільки припустити... Що зачаття відбулося під час гормональної терапії, що буває вкрай рідко, але зустрічається в медичній практиці.

- А батько я? - сміюся. Грубо, шалено. І цей сміх ріже горло, як бите скло. - Тобто, ви хочете сказати, що я став батьком... дивом?

Лікар киває, але очі видають страх. Наче я не людина, а бомба з таймером. Ну що ж, він має рацію. Таймер цокає.

Стискаю кулаки. Долоні спітніли, нігті врізаються в шкіру. Але це не допомагає. Злість зростає, накочує, як хвиля. Схопити б цього лікаря за шкірку, струсити як слід. Нехай подивиться мені в очі, нехай скаже це ще раз. Хочу побачити, як у нього здригнеться голос. 

- Тимуре Леонідовичу, вибачте за прямоту, але... ви впевнені, що не вступали в контакт із сурогатною матір'ю?

- Так, упевнений! - гаркаю так, що він здригається. - Я не збираюся слухати цю маячню. Але я ще розберуся. З усім. І з усіма.

Мій голос звучить тихо, але в цій тиші більше загрози, ніж у крику. Бачу, як лікар здригається. Він ховає очі, немов сподівається, що я зараз піду і все забуду.

Не забуду. Ніколи.

Розберуся. Дійду до кожного. Дізнаюся, хто винен. І вони всі заплатять.

Встаю різко. Стілець із гуркотом падає. Ковальський здригається, намагається щось сказати.

- Заткнися, - кидаю, навіть не дивлячись на нього. - Побачимося пізніше.

Бляха, божевільня якась.  І це  одна з елітних клінік міста?

 Дихаю через раз. Вдих, видих. Намагаюся не зірватися. Глибоко. Повільно. Але все марно. Як можна заспокоїтися, коли всередині ніби вулкан готовий вибухнути?  

П'ять років.

Я втратив п'ять чортових років.

Немов хтось вкрав у мене цей час і навіть не потрудився вибачитися. П'ять років, коли я міг бути з нею. Бачити, як вона росте. Чути перший сміх. Тримати крихітні пальці у своїх руках. А замість цього... Порожнеча.

Виходжу на парковку. Холодне повітря б'є в обличчя. Очі шукають машину. Ось вона. 

Відчиняю двері, плюхаюся в крісло. Заплющую очі на секунду. Голова падає на кермо. Дихаю важко, намагаюся заспокоїтися. Не виходить. У грудях пече, злість накочує хвилями.